Сезон гроз - страница 41

Ближче до середини поляни і обкладеного камінням місця для багаття лежали два чергові трупи — мужчини і жінки. У мужчини було розірване горло, розшарпане так, що видно було шийні хребці. Жінка верхньою частиною тіла лежала в попелі від вогнища, обліплена кашею з перевернутого казана.

Трохи далі, при штабелі дерева, лежала дитина, хлопчик, може, п’ятилітній. Був розірваний пополам.

Хтось — а, швидше, щось, — вхопило його за ніжки і розірвало.

Відьми́н помітив наступного трупа, в того було розпороте черево і витягнуті назовні кишки. На повну довжину, себто якийсь сажень товстої кишки плюс три з надлишком тонкої. Кишки прямою лінією, що відблискувала синьо-рожевим, тягнулася від трупа до куреню з хвойних галузок, щезала в ньому.

Всередині, на примітивному лігвиську, лежав навзнак худорлявий мужчина. Відразу кидалося в очі, що він зовсім не пасував до оточення. Його багатий одяг буквально просяк кров’ю. Але відьми́н не помітив, щоб з його кровоносних судин цебеніло, струменіло чи текло.

Геральт впізнав його, незважаючи на засохлу кров на всьому обличчі. То був довговолосий, щуплявий і дещо женоподібний красень, Сорель Дегерлюнд, якого йому представили на аудієнції в Ортолана. Тоді він теж був одягнений у схоже оздоблений плащ та гаптований дублет, як інші чародії, сидів серед інших за столом і, подібно до інших, дивився на відьми́на з погано прихованою неприязню. Тепер — лежав, непритомний, у вуглярському курені, весь в крові, а зап’ястя правої руки мав обмотане людською кишкою. Витягнутою з черевної порожнини трупа, що лежав на відстані десяти кроків.

Відьми́н заковтнув слину. Зарубати його, подумав, доки непритомний? Цього сподіваються Пінеті й Цара? Вбити енергумена? Елімінувати гоета, що розважався, викликаючи демонів?

Його задуму перервав стогін. Виглядало на те, що Сорель Дегерлюнд очунював. Підняв голову, застогнав, знову впав на послання. Привстав, водив довкола безтямними очима. Побачив відьми́на, відкрив рота. Глянув на свій забризканий кров’ю живіт. Здійняв руку. Подивився, що тримає в ній. І почав кричати.

Геральт дивився на меч. Горицвітів набуток з золоченою гардою. Приглядався до тонкої шиї чародія. До жилки, що набухла на ній.

Сорель Дегерлюнд відліпив і зірвав кишку з руки. Перестав кричати, тільки стогнав. Встав, спершу навкарачки, потім на ноги. Вибіг з куреня, розглянувся, заверещав і кинувся навтьоки. Відьми́н вхопив його за комір, стримав на місці і повалив на коліна.

— Що… тут…, — пробелькотів Дегерлюнд, все ще трусячись, — Що… Що тут ста… Сталося?

— Думаю, ти знаєш, що.

Чародій голосно ковтнув слину.

— Як я… Як я тут опинився? Нічого… Нічого не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю! Нічого!

— Щось мені не віриться.

— Інвокація… — Дегерлюнд вхопився за обличчя. — Я інвокував… Він з’явився. В пентаграмі, в крейдяному колі… І ввійшов… Ввійшов у мене…

— І не вперше, правда?

Дегерлюнд захлипав. Дещо театрально. Геральт не міг позбутися цього враження. Жалів, що не застав енергумена зненацька, перш ніж демон його покинув. Сам розумів, що той жаль був мало раціональним, усвідомлював, як небезпечно було зустрітися з демоном віч-на-віч, мав би тішитися, що уникнув цього. Але не тішився. Бо тоді, принаймні, знав би, що робити.

І чого це мені так пощастило? — подумав. Не міг сюди нагодитися Франс Торквіл зі своїм відділом. Констебль не мав би ні застережень, ні скрупулів. Чародій, забабраний кров’ю, зловлений з кишками жертви в руках, негайно ж завис би в петлі на першій-ліпшій галузці. Торквіла не стримали б ні вагання, ні сумніви. Торквіл не думав би про те, що женоподібний і худорлявий чародій аж ніяк не зумів би розправитися зі стількома людьми, ще й так швидко, що скривавлений одяг не встиг ні висохнути, ні зашкарубнути. Що він не зміг би розірвати дитину голими руками. Ні, Торквіл сумнівів не мав би.

А я їх маю.

Пінеті і Цара були певні, що я не вагатимусь.

— Не вбивай мене, — заячав Дегерлюнд. — Не вбивай мене, відьми́не… Я вже ніколи… Ніколи більше…

— Стули пельку.

— Присягаюся, що ніколи…

— Заткнися. Ти достатньо притомний, щоб вжити магію? Прикликати сюди чародіїв з Ріссбергу?

— В мене є сігіл… Я можу… Можу телепортуватися на Ріссберг.

— Не сам. Разом зі мною. Без витівок. Не пробуй вставати, залишайся навколішки.

— Я мушу встати. А ти… Щоб телепортація вдалася, мусиш стати близько біля мене. Дуже близько.

— Що-що? Ну, чого чекаєш? Витягай свій амулет.

— Це не амулет. Я ж казав, сігіл.

Дегерлюд розстібнув закривавлений дублет і сорочку. На його худих грудях було татуювання, два кораблі, що напливали один на інший. Кораблі були всіяні крапками різної величини. Це дещо нагадувало схему орбіт планет, якою Геральт колись захоплювався у Оксенфуртському університеті.

Чародій промовив співуче закляття. Кораблі засвітилися блакитним, крапки — червоним. І почали крутитися.

— Тепер. Стань поблизу.

— Поблизу?

— Ще ближче. Притулися до мене.

— Що-що?

— Притулися до мене і обніми мене.

Голос Дегерлюнда змінився. Його очі, ще хвилину тому каламутні й засльозені, огидно зблиснули, а губи неприємно скривилися.

— Так, так, добре. Міцно і ніжно, відьми́не. Так, наче б я був твоєю Єнніфер.

Геральт вже зрозумів, що має статися. Але не встиг ані відштовхнути Дегерлюнда, ані влупити його ефесом меча, ані втяти клинком по шиї. Попросту не встиг.

В його очах зблиснуло опалізуюче напівсвітло. На якусь мить він втонув у чорній порожнечі. У пронизливому холоді, тиші, безформенності і безчасі.