Сезон гроз - страница 51
Пахолок відійшов, тягнучи кобилу і бурмочучи собі під носом, не важко було здогадатися, що він бурмоче і що думає. Геральт зітхнув, штовхнув двері, зайшов до станції.
Всередині приємно пахло. Відьми́н раптом відчув, що не їв уже більше ніж добу.
— Коней нема, — випередив його питання поштмейстер, виринаючи з-за прилавку. — А найближча кур’єрка — через два дні.
— Я б щось з’їв, — Геральт глянув вгору, на сволок і крокви високого склепіння. — Заплачу.
— Та нема.
— Гей, гей, пане поштмейстере, — почувся голос з кутка кімнати. — Чи ж годиться так мандрівника трактувати?
За столом в кутку засів краснолюд. Русоволосий і русобородий, одягнений в узорчасто вишитий каптан бордового кольору, оздоблений мосяжними ґудзиками спереду і по манжетах. Щоки в нього були рум’яні, ніс — чималий. Геральт інколи бачив на торзі нетипову картоплю рожевуватого кольору. Ніс краснолюда мав точнісінько таку ж барву. І форму.
— Мені ти пропонував заливайку, — краснолюд зміряв поштмейстера суворим поглядом з-під кущуватих брів. — Та ж не запевнятимеш, що твоя жінка тільки одну її тарілку зготувала. Закладуся на всяку суму, що і для пана прибульця вистачить. Сідай, подорожній. А пива вип’єш?
— Охоче, дякую, — Геральт сів, висипав монетки з тайника у поясі. — Але хай мені дозволено буде пригостити милого пана-добродія. Попри оманливий вигляд, я не заброда і не лезний-волоцюга. Я відьми́н. Саме при роботі, тим-то й одежина потурбована і вигляд недбалий. Даруйте ласкаво. Два пива, господарю.
Пиво миттю опинилося на столі.
— Заливайку жінка зараз подасть, — буркнув поштмейстер. — А за теє — перебачайте. Завше мушу мати щось варене. Над’їде якийсь вельможа, королівський гонець або пошта… Якби забракло і не було чого їм подати…
— Добре, добре, — Геральт підняв кухоль. Він приятелював з багатьма краснолюдами, знав, як припивати і як виголошувати тости.
— За слушну справу!
— І на погибель скурвим синам! — докінчив краснолюд, цокаючи кухлем об його кухоль.
— Мило пити з тим, хто знає звичай і протокол. Я Аддаріо Бах. Повністю Аддаріон, але всі кажуть Аддаріо.
— Геральт з Ривії.
— Відьми́н Геральт з Ривії, — Аддаріо Бах витер піну з вусів. — Чував, аякже. Бувалий з тебе чоловік, не див, що звичаї знаєш. А я тут, вважай, з Цидарису заїхав кур’єрським диліжансом, як то на півдні називають. І чекаю на пересадку, на кур’єрку з Доріану до Реданії, до Третьогору. Ну, — врешті є ота заливайка. Скуштуймо. Найкращу заливайку, треба тобі знати, наші баби в Махакамі варять, ніде такої не з’їсиш. На густій заквасці з чорного хліба й житньої муки, з грибами, з дуже присмаженою цибулькою…
Заливайка на станції була знаменита, лисичок і дуже присмаженої цибулі в ній не бракувало, а якщо чимось і поступалася тій махакамській, вареній краснолюдськими бабами, то Геральт не довідався, чим, бо Аддаріо Бах їв справно, мовчки і без коментарів.
Поштмейстер раптом виглянув через вікно, його реакція спонукала Геральта виглянути теж.
Перед станцію під’їхало двійко коней, обидва у стані ще гіршому, ніж трофейний кінь Геральта. А вершників було аж три. Точніше, троє — два вершники і вершниця. Відьми́н пильно розглянувся по кімнаті.
Скрипнули двері. До станції ввійшла Фрига. А за нею Лігенза і Трент.
— Коней…, — поштмейстер урвав, побачивши меч в руці Фриги.
— Вгадав, — закінчила вона. — Нам саме коні й потрібні. Троє. Ану марш, в минуті щоб вивів зі стайні.
— Коней не…
Та й цього разу не судилося йому договорити. Фрига підірвалася і засвітила йому в очі клинком. Геральт встав.
— Ей же!
Всі троє озирнулися на нього.
— Ти, — процідила Фрига. — Ти. Гунцвоте зателепаний.
На щоці вона мала синяк, саме в тому місці, де він їй і зацідив.
— То все через тебе, — гаркнула. — Шевльов, Кочерга, Сперрі… Всі вирізані, весь загін. А ти мене, скурвинсину, з кульбаки струтив, коня вкрав і втік насероматері. За що зараз з тобою й порахуюся.
Вона була невисока і досить дрібної статі. Але це не ввело відьми́на в оману. Він вже не раз був навчений, що в житті як на пошті — навіть найпаскудніші посилки можуть мати найнепримітніші упаковки.
— Це поштова станція! — заголосив поштмейстер з-за прилавку. — Під королівською охороною!
— Ви чули? — спокійно спитав Геральт. — Поштова станція. Забирайтеся звідси.
— Ти, ланцю сивий, досі рахунку не навчився, — засичала Фрига. — Що, знову підповісти? Ти один, нас троє. Значиться, нас більше.
— Вас троє, — він змірив її поглядом, — а я один. Але вас ні мари не більше. Це такий математичний парадокс і виняток з правил.
— Себто як?
— Себто так, що марш звідси, підскакуючи. Поки ще можете підскакувати.
Він помітив блиск в її очах і відразу зрозумів, що вона належить до тих нечисленних, які в бійці вміють вдарити зовсім не туди, куди дивляться. Але Фрига, видно, не надто довго вправлялася в цьому мистецтві, Бо Геральт без найменших зусиль уникнув підступного удару. Зманеврував коротким піввольтом, копняком підбив ліву ногу Фриги, одним ривком послав її на прилавок. Гримнула об дошки, аж лупнуло.
Лігенза і Трент мусили раніше бачити Фригу в дії, бо її фіаско їх приголомшило, вони завмерли з роззявленими ротами. І не вийшли з цього стану протягом часу достатньо довгого для того, щоб відьми́н встиг вихопити з кута зарані помічену мітлу. Трент спершу дістав по писку березовими гілками, а потім по лобі держаком. Геральт підставив йому мітлу під ноги, копнув у згин коліна і збив з ніг.
Лігенза отямився, вихопив зброю, стрибнув, ударяючи від вуха. Геральт півоборотом уникнув удару, викрутився у повний вольт, виставив лікоть. Лігенза з розгону наткнувся на лікоть діаграфмою, захарчав і впав на коліна. Ще не встиг впасти, як Геральт вихопив йому з пальців меч і підкинув вертикально вгору. Меч вбився у сволок і застряг там.
