Сезон гроз - страница 6
Скоро виявилося, що цей Едем — як і кожний Едем — був під охороною. Мав свого цербера, сторожа з полум'яним мечем. Геральту трапилася нагода побачити його в дії. Цербер, невисокий, але міцно збудований чолов’яга, на його очах відігнав від саду розкоші худого молодика. Молодик протестував — покрикував і жестикулював, що явно дратувало цербера.
— Тобі заборонено заходити, Муусе. І ти про це добре знаєш. Тож відійди. Я не буду повторювати.
Молодик швидко відійшов від сходів, щоб не дати себе відіпхнути. Був, як зауважив Геральт, передчасно облисілий, рідке і довге біляве волосся починалося у нього лише побіля тім’я, що загалом справляло радше паскудне враження.
— Грав я вас і вашу заборону! — верескнув молодик з безпечної відстані. — Не задарма працюєте! Піду до конкурентів! Чваньки! Вискочні! Вивіска позолочена, а лайно й далі на халявах! І варті для мене стільки ж, скільки лайно! А гімно завжди гімном буде!
Геральт дещо занепокоївся. Облисілий молодик, хоч мав паскудну зовнішність, був одягнутий цілком по-панськи, може, й не так багато, але в кожному разі елегантніше від самого відьми́на. Якщо елегантність і була вирішальним критерієм…
— А ти куди, питаю? — холодний голос цербера перервав хід його думок. І підтвердив занепокоєння.
— Це ексклюзивний заклад. — заявив цербер, загороджуючи собою сходи. — Розумієш значення слова? Так ніби виключений. Для декого.
— Чому для мене?
— Не одяг красить чоловіка — стоячи на дві сходинки вище, цербер міг глянути на відьми́на згори. — Ти, чужинцю, ходяча ілюстрація цієї народної мудрості. Твій одяг анітрохи тебе не красить. Може, інші якісь приховані риси тебе красять, не буду в це вникати. Повторюю, тут ексклюзивний заклад. Не терпимо тут людей, одягнутих як бандити. Ані озброєних.
— Я не озброєний.
— А виглядаєш так, якби був. Отже будь ласкавий попрямувати деінде.
— Припини, Тарпе.
У дверях закладу з’явився смаглявий чоловік в оксамитовому каптані. Мав кущуваті брови, проникливий погляд, орлиний — і немаленький — ніс.
— Очевидно, — повчально звернувся до цербера орлиний ніс, — не знаєш, з ким маєш справу. Не знаєш, хто до нас завітав.
Довге мовчання цербера підтвердило, що таки не знає.
— Геральт з Ривії. Відьми́н. Знаний тим, що береже людей і рятує їм життя. Як тиждень тому, тут, в нашій околиці, в Ансеґісі, де порятував матір з дитиною. А на кілька місяців раніше, в Чізмарі — гучна то була справа — убив левкроту-людожерку, сам при цьому зоставшись пораненим. Як же я можу забороняти вхід до мого закладу тому, хто займається такою шляхетною справою? Навпаки, я радий такому гостеві. І маю за честь, що забажав мене відвідати. Пане Геральте, остерія «Natura Rerum» вітає вас під своїм дахом. Я Фебус Равенґа, власник цього скромного місця.
Стіл, за який посадив його метр, був накритий скатертиною. Всі столи в «Natura Rerum», здебільшого зайняті, були накриті скатертинами. Геральт не пам’ятав, коли останній раз бачив скатертини в корчмі.
Хоч було цікаво, не розглядався навколо, аби не здатися провінційним простаком.
Попри це, обережний огляд виявив скромне, але вишукане і підібране зі смаком умеблювання. Вишуканою — хоч і не завжди зі смаком підібраною — була й публіка, здебільшого, як оцінив Геральт, купці та ремісники. Були капітани кораблів, засмаглі й бородаті. Не бракувало строкато вдягнених шляхтичів. Пахло теж приємно і вишукано — печеним м’ясом, часником, кмином і великими грішми.
Відчув на собі погляд. Коли Геральта розглядали, його відьми́нське чуття сигналізувало про це негайно. Глянув, краєм ока і обережно.
Розглядала його — теж дуже обережно, непомітно для простого смертного — молода жінка з рудим, як хутро лисиці, волоссям. Удавала, що повністю зайнята споживанням страви — чимось, що смачно виглядало і спокусливо пахло навіть здалеку. Стиль і мова тіла не залишали місця для сумнівів. Принаймні відьми́нові. Побився б об заклад, що вона чародійка.
Метр покашлюванням вирвав його з роздумів і раптової ностальгії.
— Сьогодні, — оголосив урочисто і не без гордості, — пропонуємо телячу гомілку, тушковану з овочами, грибами і квасолею. Сідло баранця, запечене з баклажанами. Свинячий бочок у пиві, поданий з глазурованими сливами. Печену лопатку дикого кабана, подану з яблучним мармеладом. Качині грудки з пательні, подані з червоною капустою і журавлиною. Кальмарів, начинених цикорієм, з білим соусом і виноградом. Морського чорта з рожна у вершковому соусі, поданого з тушкованими грушами. Або ж, як завжди, наші фірмові страви: гусяче стегенце в білому вині, з овочевим асорті, запеченим на блясі, і калкан у карамелізованому чорнилі каракатиці, поданий з раковими шийками.
— Якщо до смаку риба, — біля столу, невідомо як і звідки, вигулькнув Фебус Равенґа, — то щиро рекомендую калкана. З ранкового улову, само собою. Гордість і слава шефа нашої кухні.
— Тоді калкана в чорнилі, — відьми́н придушив у собі ірраціональне бажання замовити кілька страв одразу, розуміючи, що це було б ознакою поганого виховання. — Дякую за пораду. Я вже починав відчувати муки вибору.
— Яке вино, — запитав метр, — ви б ласкаво бажали?
— Прошу вибрати щось підходяще. Мало знаюся на винах.
— Мало хто знається, — усміхнувся Фебус Равенґа. — І зовсім мало хто в цьому признається. Безсумнівно, підберемо сорт і рік, пане відьми́не. Не заважатиму, бажаю смачного.
Побажанню не судилося здійснитися. Геральтові також не випало переконатися, яке вино для нього виберуть. Смак калкана в чорнилі теж мав залишитися для нього таємницею цього дня.
