Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 177
Якусь мить Едді невідривно дивився Родандові просто у вічі, потім узяв мішок і повісив його на плече.
— У тебе інтуїція.
— Так, чуття.
— Ка в дії?
Роланд знизав плечима.
— Ка завжди у дії.
— Гаразд, — сказав Едді. — І, Роланде… якщо я не повернуся, подбай про Сьюз.
— Твоє завдання — зробити все від тебе залежне, щоб мені не довелося дбати про неї.
«Ні, — подумав Едді, — моє завдання — оберігати троянду».
Він повернувся до дверей. Ще тисяча питань крутилася у нього на язиці, але Роланд мав рацію: час для питань закінчився.
— Едді, якщо ти не хочеш…
— Ні, — сказав Едді, — я хочу. — Він підняв ліву руку, стиснув її в кулак і відставив великий палець. — Коли я дам отакий знак, відкривай скриньку.
— Гаразд.
Роланд говорить десь у нього за спиною, десь далеко. Бо тепер Едді наодинці з дверима. Дверима з написом «НЕЗНАЙДЕНІ» якоюсь чужою і гарною мовою. Колись він прочитав роман «Двері в літо», який написав… хто? Один з тих фантастів, чиї книги він постійно тягав додому з бібліотеки, один з тих старих і надійних, з якими добре було проводити довгі пообіддя літніх канікул. Мюрей Лейнстер, Пол Андерсон, Ґордон Діксон, Айзек Азімов, Гарлан Елісон… Роберт Хайнлайн. Едді подумав, що саме Хайнлайн написав «Двері в літо». Генрі завжди брав його на кпини через книжки, які він приносив, обзивав дівчиськом, книгогризом, питав, чи може він читати і дрочити одночасно, питав, як він, бля, може так довго сидіти, застромивши носа в якусь вигадану дурню про ракети та машини часу. Генрі старший за нього. Генрі з лицем, всипаним прищами, які завжди блищать від засобів проти акне. Генрі, готовий вступити до лав армії. Едді молодший. Едді тягає книжки з бібліотеки. Едді тринадцятирічний, майже в теперішньому віці Джейка. Зараз 1977 рік, йому тринадцять, він на Другій авеню, і жовті таксі виблискують на сонці. Чорношкірий у навушниках від «Вокмена» проходить повз ресторанчик «Чу-Чу», Едді його бачить, Едді знає, що чорношкірий слухає Елтона Джона, який співає — що він ще може співати? — «Хтось врятував сьогодні моє життя». На тротуарі людно. День хилиться до вечора, і люди йдуть додому після чергового дня в сталевих висохлих річищах Кальї Нью-Йорк, де замість рису вирощують гроші. Жінки виглядають кумедно в дорогих ділових костюмах і кросівках: туфлі на високих підборах вони несуть у своїх ґунна, бо робочий день скінчився і вони йдуть додому. Всі всміхаються, бо світло таке яскраве, а повітря таке тепле, до міста прийшло літо, і десь працює відбійний молоток, як у тій старій пісні гурту «Лавін Спунфул». Перед ним двері в літо 1977 року, таксисти беруть бакс із чвертю за посадку, а далі — тридцять центів за кожну п’яту частину милі, раніше це коштувало менше, потім буде більше, але зараз рівно стільки. Космічний шатл з учителькою на борту ще не вибухнув. Джон Леннон ще живий, хоча це ненадовго, якщо він і далі зловживатиме тим поганим героїном, тим китайським білим. Що ж до Едді Діна, Едварда Кантора Діна, то він ще нічого не знає про героїн. Єдина його вада — декілька викурених сигарет (ну й кілька спроб подрочити, які ще цілий рік не увінчаються успіхом). Йому тринадцять. Зараз 1977 рік, і на грудях у нього росте рівно чотири волосини, і щоранку він їх запекло перераховує в надії, що за ніч виросла п’ята. Це літо після літа вітрильників. Наближається вечір червневого дня, і він чує радісну мелодію, що лунає з динаміків над дверима музичної крамниці «Вежа могутності». Це «Манго Джері» співає «Влітку», і…
Зненацька все це стало для Едді реальним, чи то пак настільки реальним, наскільки йому було потрібно. Він підніс ліву руку й відставив палець: уперед. За його спиною Роланд сів і витяг скриньку з рожевої сумки. І, щойно Едді подав йому сигнал, стрілець підняв віко.
І одразу ж у вуха Едді вдарив приємний і немилозвучний передзвін. Очі засльозилися. Двері з клацанням прочинилися, і печеру вмить залило яскравим сонячним світлом. Залунали звуки клаксонів і тра-та-та-та-та відбійного молотка. Не так давно він страшенно хотів, щоб перед ним відчинилися такі двері, і задля цього мало не вбив Роланда. А тепер, коли його бажання здійснилося, перелякався на смерть.
Дзвоники тодешу, здавалося, розривали йому голову. Слухати їх довго він не міг, щоб не збожеволіти. «Іди, куди збирався», — подумав він.
Він ступив уперед, крізь сльози побачивши три руки, що бралися за чотири дверні ручки. Потягнув двері на себе, і золоте надвечірнє світло засліпило йому очі. Потягнуло запахом бензину, гарячого міського повітря і чийогось лосьйону після гоління.
Майже нічого не бачачи крізь пелену сліз, Едді переступив через поріг незнайдених дверей у літо світу, з якого пішов колись у вигнання.
ЧОТИРИ
Так, то була Друга авеню. Ось «Блімпіс», ззаду долинала та весела пісня «Манго Джері» на карибський мотив. Людський потік напливав на нього й розбивався на дві течії, що лилися з обох боків, — до центру й у бік околиць. На Едді ніхто не звертав уваги, частково тому, що більша маса люду прагнула вибратися з міста, бо був уже вечір, але переважно через те, що в Нью-Йорку не помічати інших людей — це стиль життя.
Едді поправив Роландів «мішок», що з’їжджав з правого плеча, й озирнувся. Двері до Кальї Брин Стерджис були на місці. Він бачив Роланда, який сидів біля входу в печеру з відкритою скринькою на колінах.
«Напевно, цей довбаний передзвін доводить його до сказу», — подумав Едді. І неначе у відповідь на свою думку, побачив, як стрілець витяг з патронташа два патрони і вставив у вуха. Едді всміхнувся. Правильно, чувак. Принаймні набої у вухах допомагали блокувати стогони тонкоходу на трасі 70. Подіяло це чи ні, Роланд тепер був сам-один. Едді мав інші справи.
