Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 187
— Скажіть, вам подобаються ваші яйця? — м’яко обірвав Едді цей словесний потік. — Ви так само прив’язані до них, як вони — до вас?
Тауер, який саме розмірковував уголос над тим, хто годуватиме Серджіо, якщо він отак просто зніметься і поїде, спантеличено замовк, наче ніколи не чув цього простого слова з двох складів.
Едді кивнув.
— Ваші ядра. Помідори. Шари. Мошонка. Ваші яєчка.
— Не розумію, до чого…
Кави в чашці Едді вже не було. Він хлюпнув собі вершків і випив. Вершки були дуже смачні.
— Я вам сказав, що, залишаючись тут, ви ризикуєте стати калікою. І то був не жарт. Найпевніше, ваші яйця — це перше, за що вони візьмуться. Щоб вас провчити. А чи скоро це станеться, залежить від транспорту на дорогах.
— Від транспорту, — сказав Тауер якимось наче чужим голосом.
— Атож. — Едді цмулив вершки, наче то була чарчина бренді. — Тобто від того, скільки часу знадобиться Джекові Андоліні, щоб дістатися Брукліну, а потім Балазарові, щоб завантажити фургон кремезними парубками, які повернуться сюди по вашу душу. Я сподіваюся, Джек надто причмелений, щоб подзвонити дорогою. А ви думали, Балазар чекатиме до завтра? Збере мозковий центр, довірчу раду з таких упирів, як Кевін Блейк і Чимі Дретто, та й почне з ними разом думу думати? — Едді по черзі підняв два пальці, під нігті яких набилося бруду з іншого світу. — По-перше, мізки в них відсутні. По-друге, Балазар їм не довіряє. Кел, він зробить те, що зробив би на його місці будь-який успішний деспот. Блискавично дасть відсіч. Пробки на дорогах у годину пік їх затримають, але ненадовго. Якщо о шостій, ну щонайбільше о пів на сьому, ви будете ще тут, можете розпрощатися зі своїми яйцями. Вони відчикрижать їх ножем і присмалять рану смолоскипом з вашої дорогоцінної книги…
— Годі, — сказав Тауер. Спершу пополотнівши, він тепер позеленів. Особливо помітно це було на подвійних підборіддях. — Я зніму номер у Вілідж. Там є пара дешевих готелів, де живуть письменники й художники, коли їм не щастить із грошима, номери там гидкі, але стерпні. Я подзвоню Аарону, і завтра вранці ми вирушимо на північ.
— Добре, але спершу вирішіть, куди ви поїдете. Бо мені чи комусь із моїх друзів потрібно буде тримати з вами зв’язок.
— І як я, по-вашому, це зроблю? Я не знаю, як називаються містечка в Новій Англії на північ від Вестпорта, Коннектикут!
— Коли оселитеся в готелі, зробіть кілька дзвінків, — проінструктував Едді. — Оберете містечко, а вранці, перед тим, як їхати з Нью-Йорка, відправте свого друга Аарона до пустиря. Нехай нашкрябає поштовий індекс на паркані. Сподіваюся, поштові індекси вже придумали?
Тауер подивився на нього як на божевільного.
— Звісно, придумали.
— Окей. Нехай запише його на тому боці паркану, що виходить на Сорок шосту вулицю, аж у самому кінці. Зрозуміло?
— Так, але…
— Можливо, завтра за вашою крамницею ще не стежитимуть, вирішать, що ви по-розумному злиняли. А навіть якщо й стежитимуть, то не за пустирем, а якщо й за пустирем, то з боку Другої авеню. А якщо стежитимуть з боку Сорок шостої вулиці, то чекатимуть не вас.
Попри напруження, Тауер усміхнувся. Едді розслабився і всміхнувся у відповідь.
— Але… А раптом вони й Аарона чекатимуть?
— Нехай одягнеться в те, чого зазвичай не носить. Якщо він і любить джинси, скажіть, щоб одягнув костюм. Якщо костюми…
— Хай одягне джинси.
— Саме так. І непогано було б начепити сонячні окуляри, і звісно, якщо погода не буде хмарною, бо в такому разі він виглядатиме щонайменше дивно. Напис нехай зробить чорним фломастером. Про художню цінність дбати не треба. Хай підійде до паркана, наче для того, щоб прочитати оголошення, запише номер і швидко йде. І, заради Бога, скажіть, щоб не напартачив.
— А як ви нас знайдете у містечку з тим поштовим індексом?
Едді подумав про Тука і їхню бесіду з фолькен на веранді, коли кожен охочий міг підійти й про щось спитати.
— Підіть до місцевого універсального магазину. Побалакайте там з людьми, розкажіть усім, кому цікаво, що ви приїхали писати книжку чи картини, що зображатимуть пастку для омарів. Я знайду вас.
— Гаразд. Хороший план. Ви, юначе, непогано впоралися з ним.
«Тому що я природжений планувальник», — подумав Едді, але вголос цього не сказав.
— Мені треба йти, — промовив він натомість. — Я вже й так затримався.
— Перш ніж ви підете, допоможіть мені дещо зробити, — сказав Тауер і заходився пояснювати, про що йому йдеться.
Поки Тауер говорив, очі Едді розширювалися. Тривала розповідь недовго. І зрештою Едді гнівно випалив:
— Це якесь лайно собаче!
Тауер повів головою в бік дверей своєї крамниці, де бачив слабке ряхтіння. Крізь нього пішоходи на Другій авеню здавалися миттєвими міражами.
— Там двері. Я зрозумів це з ваших слів. І я вірю. Дверей я не бачу, але щось там є.
— Ви божевільний. Геть з глузду з’їхали. — Хоч Едді так не вважав (а якщо й вважав, то зовсім трохи), але тепер йому ще менше подобалося, що його доля так пов’язана з людиною, яка про таке попросила. І не просто попросила — зажадала.
— Може, й так, а може, й ні, — сказав Тауер, схрестивши руки на своїх широких в’ялих грудях. Його голос був тихим, але в погляді читалася непохитність. — Хай там як, але це моя умова, інакше я не виконаю вашого прохання. Іншими словами, умова, за якої я піддамся на ваше божевілля.
— Кел, заради Бога! Я прошу лише виконати останню волю Стефана Торена. Він наказав так вчинити.
Погляд Торена не пом’якшився, очиці не забігали, як це було, коли він хотів збрехати. Навпаки, він закам’янів ще більше.
