Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 228
— Я щось почула, — сказала Сюзанна. — Хтось із них поранений.
— До біса все, Роланде, я йду по них, — заявив Едді.
— Цього хоче Джейк чи цього хочеш ти?
Едді почервонів. Він ясно чув Джейків голос у голові — не слова, їхню сутність, — тож і Роланд, напевно, теж.
— Там, унизу, сотні дітей, а там лише четверо, — сказав Роланд. — В укриття, Едді. Ти, Сюзанно, також.
— А ти? — спитав Едді.
Роланд глибоко вдихнув і видихнув повітря.
— Допоможу, якщо зможу.
— Ти що, підеш по нього? — Едді дивився на стрільця, і в його погляді прозирала недовіра. — Тільки не кажи, що підеш по нього сам.
Роланд глянув на хмару куряви й сіро-зелену мішанину під нею, з якої менш ніж за хвилину вже проступатимуть обриси коней і їхніх вершників. Вершників у вишкірених вовчих масках, обрамлених каптурами. Вони не скакали до річки — вони летіли.
— Ні, — відповів стрілець. — Не можу. Ховайтеся в укриття.
Едді ще якусь мить постояв, тримаючи руку на руків’ї револьвера. На його блідому обличчі відбивалася вся гама суперечливих емоцій. Потім мовчки відвернувся від Роланда і взяв Сюзанну за руку вище ліктя. Став біля неї навколішки і прослизнув до окопу. Роланд залишився сам. Він вдивлявся у порожню стежину, на лівому стегні в нього погойдувався великий револьвер.
ДЕВ’ЯТЬ
Бенні Слайтмен був міцним хлопчиною, але навіть він не зміг зрушити з місця уламок скелі, який затискав ногу Френка Тейвері. Джейк побачив це одразу, з першого ж поштовху. Розумом (холодним, холодним розумом) він оцінив вагу полоненого хлопця проти ваги каменя-полонителя. Камінь вочевидь важив більше.
— Френсін.
Вона подивилася на нього вологими і переляканими очима.
— Ти любиш його? — спитав Джейк.
— Атож, усім серцем!
«Він і є твоє серце, — подумав Джейк. — Це добре».
— Тоді допоможи нам. За моєю командою тягни його щосили. Не звертай уваги на його крики, просто тягни.
Вона кивнула, неначе зрозуміла. Джейк дуже на це сподівався.
— Якщо й цього разу не витягнемо, доведеться його кинути.
— Нізащо! — закричала вона.
На суперечки часу не було. Джейк підійшов до Бенні й став навколішки біля плаского білого каменя. Під його щербатим краєм скривавлена щиколотка Френка зникала у чорній дірі. Хлопчик уже прийшов до тями й важко дихав. Його ліве око підкотилося від страху, праве потопало в крові. Над вухом звисав шмат відірваної шкіри.
— Ми трохи піднімемо камінь, а ти його витягнеш. На рахунок «три», — наказав Джейк дівчині. — Готова?
Френсін кивнула, і волосся водоспадом упало їй на обличчя. Але вона навіть не відгорнула його, лише міцно вхопила брата попід руки.
— Френсі, не роби мені боляче, — простогнав він.
— Замовкни, — сказала вона.
— Раз, — сказав Джейк. — Тягни цю байду щосили, Бенні, навіть якщо відчуєш, що яйця луснуть. Чуєш?
— Так, срака-мотика, рахуй.
— Два. Три.
Вони потягли, закричавши від зусилля. Камінь зсунувся. Френсін, теж із криком, потягла брата на себе.
Крик Френка Тейвері пронизав їхні вуха, і його нога вивільнилася.
ДЕСЯТЬ
Роланд почув хрипкі крики натуги, які затьмарив пронизливий вереск болю. Там щось сталося, і Джейк чимось зарадив. Питання було тільки в тому, чи достатньо було цього, щоб виправити ситуацію?
У повітря злетів фонтан бризок: то Вовки на повному ходу занурилися у Вайє й галопували вбрід на своїх сірих конях. Тепер стрілець бачив їх чітко. Вони скакали рядами по п’ятеро й шестеро, пришпорюючи коней. Загалом близько шістдесяти. На дальньому боці ріки вони зникнуть за порослим травою крутим берегом, а потім знову вигулькнуть. До них залишатиметься менше милі.
Потім знову зникнуть, востаннє, за останнім пагорбом, усі, якщо триматимуться разом, як зараз, і для Джейка то буде останній шанс прийти й сховатися в укритті.
Роланд свердлив поглядом стежку, сподіваючись побачити на ній дітей — Джейка, — але ніхто не з’являвся.
Вовки зараз мчали західним берегом ріки, копита їхніх коней здіймали дощ із бризок, що в промінні ранкового сонця зблискували, мов золото. В усі боки розліталися грудки землі й фонтани піску.
ОДИНАДЦЯТЬ
Джейк узяв Френка під одну руку, Бенні — під другу, й так вони понесли його, швидко, не зважаючи на каміння під ногами. Френсін бігла слідом.
Вони проминули останній поворот, і Джейк відчув шалену радість — у канаві через дорогу стояв Роланд, стояв на варті, тримаючи здорову ліву руку на руків’ї свого револьвера, у зсунутому з лоба капелюсі.
— Це мій брат! — прокричала йому Френсін. — Він упав! Втрапив ногою в яму!
Зненацька Роланд зник.
Френсіс роззирнулася довкола: не злякано, а спантеличено.
— Що?..
— Не рухайся, — сказав Джейк, бо нічого більш путнього не спало на думку. Інших думок у нього не було. Якщо стрілець теж нічого не намислив, вони можуть загинути просто тут.
— Моя щиколотка… горить, — прохрипів Френк Тейвері.
— Заткнися, — сказав Джейк, і Бенні розсміявся. Радше від шоку, але сміх був справжній. Джейк глянув на нього понад головою заплаканого скривавленого Френка Тейвері… й підморгнув. Бенні підморгнув у відповідь. Отак просто вони знову стали друзями.
ДВАНАДЦЯТЬ
Лежачи в темряві сховку біля Едді й вдихаючи гострий запах прілого листя, Сюзанна зненацька відчула, як низ живота хапають перейми. Наступної ж миті лівий бік мозку пронизало списом гострого болю, від чого ліва половина обличчя й шиї заніміла. Водночас перед внутрішнім зором стали з’являтися видива великої бенкетної зали: печеня, що парує, фарширована риба, стейки, великі пляшки шампанського, чаші з соусом, червоне вино рікою. Вона почула, як хтось грає на фортепіано і співає. «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні мо-о-оє життя».
