Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 236

— Ми підемо за нею. Моліться, щоб не було запізно, — сказав Роланд.

Але в душі знав, що вони спізнилися.

Епілог
ПЕЧЕРА ДВЕРЕЙ

ОДИН

Вони поспішали, та Мія виявилася спритнішою. За милю від того місця, де стежина до копалень розгалужувалася, вони знайшли її візок. Вочевидь вона їхала швидко, штовхаючи візок кам’янистою стежкою, підстрибуючи на камінні, але врешті-решт він застряг, ліве колесо налетіло на камінь, що стирчав з-під землі, і погнулося, через що візок став не придатним до подальшого використання. Взагалі дивно було, що вона так далеко на ньому заїхала.

— Бля-комала! — лайнувся під ніс Едді, побачивши візок. Усі його вм’ятини і подряпини. Він приклав руки рупором до рота і закричав: — Сюзанно! Борися з нею! Ми йдемо! — І побіг нагору стежкою, не озираючись на друзів.

— Вона не зможе дістатися до печери, правда? — спитав Джейк. — У неї ж ніг нема.

— На твоєму місці я не був би такий упевнений, — похмуро відказав Роланд. Він шкутильгав. Джейк хотів було спитати, що з ним, але передумав.

— А що їй потрібно там, угорі? — спитав Каллаген.

Роланд змірив його холодним поглядом.

— Потрапити деінде, — сказав він. — Думаю, це ти розумієш. Ходімо.

ДВА

Там, де стежка пішла в гору, Роланд порівнявся з Едді. Стрілець поклав руку йому на плече, та Едді скинув її. Але Роланд наполягав, і він змушений був зустрітися зі своїм діном поглядами. Сорочку Едді спереду рясно вкривали бризки крові. Чи була то кров Бенні, Марґарет, а чи їх обох — Роланд не знав.

— Якщо це Мія, то, може, краще ненадовго залишити її саму, — сказав стрілець.

— Ти здурів? Геть-чисто забило памороки в битві з Вовками?

— Якщо ми дамо їй спокій, вона зробить своє діло і зникне. — Та Роланд сам не вірив у те, що казав.

— Ага, — сказав Едді, дивлячись на нього лютим поглядом, — зробить своє діло, аякже. Першим ділом народить малого. Другим ділом уб’є мою жінку.

— То буде самогубство.

— Але вона на це здатна. Ходімо.

Роланд дуже рідко здавався без бою, але було в його житті кілька виняткових випадків, коли вміння здатися ставалося йому в нагоді. Він ще раз уважно подивився на бліде змарніле обличчя Едді Діна і вирішив здатися.

— Гаразд, — сказав він. — Але ми маємо бути обережні. Вона опиратиметься. Вбиватиме, якщо до цього дійде. І першим вона вб’є тебе.

— Я знаю, — відповів Едді. Він підвів погляд на стежку, але за чверть милі вгорі вона повертала за кручу і зникала з поля зору. А далі зміїлася до входу в печеру. На тому її відрізку нікого не було, але що це доводило? Мія могла сховатися. Едді спало на думку, що покинутий візок міг бути лише приманкою, як ті дитячі речі, що їх звелів розкидати Роланд.

Я в це не вірю. На цьому боці Кальї тисячі печер, і якщо думати, що вона може бути в будь-якій з них…

Їх уже наздогнали Каллаген і Джейк. Тепер вони стояли поруч і дивилися на Едді.

— Ходімо, — сказав він. — Роланде, мені байдуже, хто вона. Якщо четверо здорових мужиків не зможуть піймати одну безногу жінку, то маємо скласти зброю і піти на пенсію.

Джейкові губи торкнула слабка усмішка.

— Я зворушений. Ти назвав мене мужиком.

— Тільки не зазнавайся. Ходімо.

ТРИ

Едді й Сюзанна вважали одне одного чоловіком і дружиною, але він ніколи не мав змоги повезти її в ювелірну крамницю й купити обручку з діамантом. Ще зі шкільних років у нього був симпатичний перстень, але він загубився в піску Коні-Айленда того літа, коли йому виповнилося сімнадцять, літа, що пройшло під знаком Мері-Джин Собєскі. Але в мандрах Едді відкрив у собі талант різьбяра («сопливий пустунчик бавиться в іграшки», як сказав би великий мудрець і видатний наркаш), тож вирізьбив своїй коханій гарного перстеника з верби — легкого, як піна, але міцного. Сюзанна почепила його на шкіряний шнурок і носила на грудях.

Дерев’яний перстень вони знайшли на початку стежки — помітили завдяки шнурку, на який його було нанизано. Едді підібрав його, якусь мить похмуро вивчав, потім повісив собі на шию і сховав під сорочкою.

— Дивіться, — сказав Джейк.

Вони глянули туди, куди він показував. У траві трохи вбік від стежки виднів ледь помітний слід. Не людини і не звірини. То були заглибини від трьох коліс, і Едді мимоволі згадав дитячий триколісний велосипед. Що за дурня?

— Ходімо, — сказав він, одразу ж замислившись над тим, скільки разів уже це повторював, відколи вона зникла. А ще подумав, чи довго супутники терпітимуть, якщо він повторюватиме ці слова знову і знову? Але йому було байдуже. Він ітиме, поки не знайде її чи не загине. Отак просто. Найбільше його лякала дитина… дитятко, як вона його звала. А що, як та істота її вб’є? Щодо цього він мав дуже великі підозри.

— Едді, — покликав Роланд.

Едді озирнувся через плече і нетерпляче покрутив рукою; поквапмося, мовляв.

Роланд показав на слід.

— Ця штуковина з мотором.

— Ти чув гуркіт?

— Ні.

— Тоді ти не можеш цього знати.

— Але знаю, — сказав Роланд. — Хтось залишив їй засіб пересування. Хтось чи щось.

— Ти не можеш цього знати, чорт забирай!

— Енді міг лишити їй транспорт, — втрутився Джейк. — Якщо хтось йому наказав.

— Хто міг йому таке наказати? — відрізав Едді.

«Фінлі, — подумав Джейк. — Фінлі О’Теґо, хай хто він такий. Чи, може, Волтер». Але вголос нічого не сказав. Едді й без того був засмучений.