Таємниця галицького Версалю - страница 20
— Юний мій друже… Твоє запитання говорить, що ти ще ніколи не був по-справжньому закоханий… Кохання не терпить примусу серця, нема такого поєднання слів, як «кохання й обов’язок»… Тоді це вже не кохання, ні… Я мав честь приймати останню сповідь у багатьох, і у всіх них за довге життя була лише одна, а в декого — дві людини, до яких вони відчували справжнє кохання, та рідко це був хтось із подружжя… Вони помирали щасливими в надії на зустріч зі своєю половинкою на небесах, та не почувалися щасливими за життя… Кохання — це і великий дар Божий, і велике Його випробування: на другу шальку терезів ти маєш бути готовим покласти все, що маєш: родину, місце в суспільстві, гроші…
— А компроміс буває?
— Ой… те слово вигадали люди для ділових угод, а для сердечних справ воно аж ніяк не підходить… От ти, Щенсний, не любиш вівсянку. То чи полюбиш ти її після того, як тобі пообіцяють у подарунок, ну, наприклад, коня? — Станіслав заперечливо похитав головою. — Та кохання — це не та вівсянка, яку ти в себе ще зможеш пхати час від часу через «не хочу» для компромісу, щоб мати гарного коня, — той примус душі й тіла є вже дуже болючим… І такі примуси роблять із нас монстрів… Хоча, звісно, бувають і шлюби щасливі… Хуана І, королева Іспанії, — від неї пішла династія Габсбургів, я тобі про це розповідав, — без тями кохала свого чоловіка Філіпа Бургундського й служниць брала тільки старих і невродливих, а після його смерті навіть усюди возила за собою його труну, яку час від часу відкривала, щоб обціловувати ноги коханого. Та й до мерця не підпускала інших жінок: ревнувала безмежно і живого, і мертвого… Та й на тебе, бачу, дуже гарна панночка чекає, — кивнув Вольф на портрет на столику збоку. Вродлива й розкішна блондинка Жозефіна Амалія Мнішек дивилася ангельським поглядом синіх очей: батьки обох сімейств давно вже взяли спільний курс на одруження дітей.
— Так, вона гарна… Тільки щось Аделя мене більше взяла за серце, ніж Жозефіна…
— Я так думаю, що ми її теж покличемо до якоїсь нашої вистави, і вона тебе теж візьме… і не тільки за серце, — жартом закінчив наставник.
Цього разу келих в Анни Ельжбети для надійності був на шнурочку, тож друга шпигунська місія вдалася. У своїх покоях пані перетравила всю інформацію й розпочала негайні дії з підправлення поведінки сина.
Крокуючи до кабінету старого Потоцького, Маурицій Вольф перебирав у голові можливі причини запрошення й не знаходив жодної. Якби це була пані Потоцька, то тут варіанти ще були, а от до Франца Салезія… Вольф постукав і зайшов у кабінет — господаря не було. Маурицій знічев’я взяв книжку, що лежала розгорнута на столі — переклад творінь маркіза де Сада… Навіть відбуваючи тюремне ув’язнення, велелюбний француз поширював свою філософію.
— Цікаво пише, правда? — з’явився нізвідки Франц Салезій.
— Та воно тут, перепрошую, диявольщиною місцями пахне.
— А я, пане Вольф, хоч прожив майже вдвічі більше, ніж ви, і вірую в Бога, з ним багато в чому згоден. Природа людей є дуже цікавою, і зовсім не добро визначає вчинки й дії багатьох із нас.
— Але погодьтеся, що Бог нас спрямовує до добра й до добрих учинків…
— А що, що то є таке — оте добро, пане Маурицію? Дайте відповідь на таке просте запитання.
Вольф із шумом набрав повітря в легені.
— Це все те, що віддаємо, не жалкуючи, іншим: речі, любов, допомога…
— У кожному з цих випадків, пане Маурицію, слова «не жалкуючи» дозвольте поставити під сумнів, бо нами керують-таки власні корисливі інтереси. От мій син подарував корову сиротам. Це добрий учинок?
— Так, звісно, він урятував їх від голоду й смерті.
— Ні, він просто думав, що може втратити в майбутньому їхні руки та їхні податки, і такий підхід я схвалюю… А любов — хіба то не найвища форма людського егоїзму? Ви тільки вслухайтеся, як тисячі років звучить оте банальне «Я люблю тебе…», у якому на першому місці «Я», розумієте, «Я»! А далі «я хочу цілувати тебе», «я прошу твоєї руки», «ти народиш мені дітей» — твої, твої егоїстичні очікування від тієї людини, яка тобі щось знову-таки винна.
— Дозволю собі з вами не погодитися: любов — подружня, людська, Божа — рухає світом, інакше ми б нагадували за поведінкою звірів.
— А ми і є звірі, — Франц Салезій жорстко вів дискусію, дивлячись священикові у вічі, — і нами правлять тваринні інстинкти. Ми окреслюємо й мітимо свої території будинками, городами, країнами й не допускаємо чужаків, як звірі, тільки ті ще не знають зброї. Ми хочемо більше їсти й відгризаємо чуже, як звірі; та й за любов ми теж боремося, як і вони, бо керуємося бажанням розмножитися… А те, що створені ми за образом і подобою Бога, не суперечить цьому… І боги боряться за паству, змушуючи воювати за себе… А що відчуваєте ви, пане Вольф, сповідуючи людські душі?
— Співчуття, бажання допомогти розібратися у вчинках…
— А чи не є це потаємним бажанням самозвеличення над іншими? Ви ж не пішли, як колишні адепти, у пустелю випробовувати себе, а прагнете між людьми, самі того й не усвідомлюючи, ролі Бога, якому люди віддають усе потаємне… Священник — це ж посередник між людиною й Богом, правильно? Усі ж ми знаємо, що зробили в Європі з катарами, які хотіли говорити з Богом напряму…
— Якась ваша філософія, перепрошую, викривлена й жорстока, пане Потоцький…
— От і я про те ж, пане Вольф: жорстокість — це те, що побудувало людину, це те, що нею керує, бо жорстокість природна, а мозок — начебто джерело моральності — змушений підкорятися тваринним інстинктам: їсти, спати, розмножуватися, і його будова є лише продуктом ницих бажань, завуальованих понавигадуваними словами: «честь», «сумління», «благородство»… А «справедливість» — це взагалі смішно… Бо те, що справедливе для тебе, не є таким для іншого, особливо в суді. Жорстокість — ось основа світу. Колись у Відні, у палаці Габсбургів, я мав честь розглядати їхню колекцію коштовностей. То знайте, пане Маурицію, що найцінніші її експонати — це гімн на славу жорстокості: іржавий цвях із розп’яття Ісуса в оточенні найдорожчих коштовних каменів і золотих дерев; краплина мученицької крові Христа в золотому переплетенні між сапфірами й рубінами; те саме із зубом Іоанна Хрестителя. Жертва Ісуса була жорстока, але вона зрушила світ далі. Тому й кажу, що жорстокість — це те, що розвиває світ.
