Таємниця галицького Версалю - страница 21
— Отут я з вами аж ніяк не згоден: лише доброта й Боже слово рухає світ уперед! Війни б уже давно знищили цей світ, а ні — то диявол винищив би потихеньку гріхом…
— Ну а звідки ж ви знаєте, що таке доброта? Лише порівнюючи зі злом! А Бог, виховуючи людей своїм словом, використовував що, одні медівники, вино й фіги? Ні, посилав пошесті, голод, звірину — от і страх, жорстокий тваринний страх перед пеклом, муками тримає тепер його люд в узді покори. Хіба це не жорстоко?.. А кому цікава книжка, у якій усе солоденько й гладенько? Чому, по-вашому, усі казки закінчуються там, де все добре: «І жили вони довго й щасливо»? Розповісти більше нема чого? — Потоцький витримав паузу. — Наш мозок прагне жорстокості, а там, де її нема, нема більше розвитку. Та й чи існувало б сьогодні людство, і я, і ви, якби не попрацювало те первісне зло в Едемі? Та й чим він був цікавий? Чудова природа й двоє голих, які нічим не займаються? Чи достатньо ви могли б розказати про їхнє життя-буття? А так подивіться, як далеко зайшло людство. Нехай, нехай люди засуджують страсті: війни, блуд, жадібність, гординю, прагнення до влади, — та вони ж і запалюють свій факел філософії, літератури, мистецтва, політики від вогню цих пороків.
— І що головне, пане Потоцький, — Вольф підняв догори вказівного пальця, — намагаються їх побороти… Та ви, думаю, не хочете мене переконати, що є прихильником диявола?
— Ні, пане Вольф. Я просто реаліст, що все звик називати своїми іменами. У мене своє бачення моралі — це її відсутність. Як і у всіх у цьому світі загалом. Ми всі задовольняємо свої пороки: хто більш завзято, переступаючи через мораль одразу, а хто — створюючи для себе й для навколишніх ілюзорну пелену цнотливої моральності, але все одно намагаючись досягти багатства, влади, кохання… І досягають, тільки дещо повільніше, звинувачуючи перших у відсутності моралі. Та всі, всі — і перші, і другі — ідуть в одному напрямку… Тож мораль — це фіговий листок, який прикриває людські пороки…
— Ви знаєте, пане Потоцький, я сьогодні в замішанні: усе, що ви кажете, ніби й так, але ніби написане перевернутими буквами, а від того й важко читається, і не те…
— Ви все правильно зрозуміли, пане Маурицію: є ніч і день, світло і темрява, Бог і диявол, рай і пекло, добро і зло. І одне не існує без іншого. І самі ми є світло і темрява, добро і зло — клубок протиріч, який має докотитися до задуманого, і немає різниці, що й як буде зверху, а що опиниться знизу… Я сьогодні запросив вас, узагалі-то, зовсім не для цих філософських студій, та тепер мені легше буде донести до вас суть мого прохання. Ні, правильніше сказати «моєї позиції». — Франц Салезій ніколи ні в кого нічого не просив. — Ви, пане Маурицію, маєте великий вплив на нашого сина, він розповідає вам більше, ніж мені й матері. Нам би хотілося, щоб він був твердішим і жорсткішим у виборі рішень. Та краще він сприймає вас і вашу неконкретну й розмиту панночку літературу, яка часом нагадує сліпу, що опинилася на роздоріжжі.
— Ваш син має добре й м’яке серце, пане Потоцький.
— Так, так… Але занадто добре й занадто м’яке як для можливого майбутнього короля Польщі. На жаль, на Річ Посполиту чекає важкий період незалежно від того, хто переможе. Війни й розбрат послабили її. Керувати нею буде непросто, і для цього треба бути жорстким, навіть якщо вам це й не сподобається, жорстоким. Ніяких мук сумління не має бути в тієї людини, тобто в нашого сина. Я багато прожив і добре знаю, що час мало змінює людей: з лева ніколи не вийде кішечки, а з кішечки — лева. Та мій син схильний до прийняття мудрих рішень і матиме міцну опору з надійних людей. Тож ваше завдання — підготувати його до цієї місії так, щоб сформувався король, який твердою рукою відведе свій народ від краю прірви, до якої ми підкотились і куди нас зіштовхує Росія…
— І як саме ви бачите мою роль?
— Людство, пане Маурицію, уже стільки напомилялося, що на його гіркому досвіді можна навчити всі майбутні покоління, аби лише хотіли зазирнути в історію й трохи над нею замислитися. Але ж ні — краще наступити на ті самі граблі й набити ґулі власного досвіду… Так от, існує повно прикладів, коли непопулярні, м’яко кажучи, заходи чи трагічні події дали поштовх до розвитку. Виховуйте мого сина на таких історіях. Божих і пухнастих овечок у світі достатньо й без нього. Він повинен, повинен стати королем. І я, і його мати зробимо все, абсолютно все, щоб він ним став. — Потоцький хвилю подумав і закінчив, дивлячись холодним поглядом прямо у вічі наставникові сина: — І повірте, пане Маурицію, що на тому шляху ніхто й ніщо не стане мені на заваді: ні люди, ні будь-які фігові листки моралі — змету й знищу все і всіх.
— Я почув і зрозумів вас, пане Потоцький, і тепер дещо уточню саме як наставник вашого сина. Коли Станіслав Оріховський писав своє «Напучення королеві польському Сигізмунду Августу», то дуже наголосив на тому, що «коли король жорстокість і злість в собі не вгамує, то буде з нього тиран найнегідніший і дуже схожий на Нерона». Ви ж цього не хочете?
— Пане Вольф, Нерон — це крайнощі, Щенсний до них не дійде. Виховуйте як середній варіант і пам’ятайте про нашу розмову.
Погляд Аделі зосередився на маленькій шпаринці в паркеті. Найбільше зараз їй хотілося стати мишею. Ні, не пролізе: затовста. Міллю було б добре. Вона стояла під пильним жаб’ячим поглядом пані Потоцької, що розглядала її як комаху, яку варто було б негайно з’їсти.
— То ти вже готова до вистави?
— Так, ваша милосте, — Аделя підняла очі до рівня колін пані. — Слова всі вивчила…
