Таємниця галицького Версалю - страница 22
— Я чула на репетиції… добре… — останнє слово похвали було вичавленим і холодним. — А… гріха, гріха за собою не чуєш ніякого?
Аделя сполотніла: у голові промайнули важкі сцени дворової хльости.
— Н-ні, ясновельможна пані… До сповіді ходжу… усе роблю, що скажуть… гордині н-не м-маю…
— Ах ти ж, благочестива куррр-во! — Потоцькій почало зносити дах. — Гріха вона не має! А під час Великого посту з хлопцем обійматися — то, по-твоєму, не гріх?!
— Пані моя добра, — упала на коліна Аделя, — ні з ким я не обіймалася, клянуся вам…
— То ти ще й брехуха? — зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета й кинулася до дівчини. — Сука блудлива! Сина мені розбещує! — слова каменюками сипалися з вуст пані й підкріплювалися ляпасами й шарпанням волосся. — Та я тобі той писок подеру на шмаття! Будеш зваблювати сина… — Побої не вщухали, Аделя, як могла, захищала лице. — Принесе вона мені в подолі дитину… ні… не буде… не буде… не буде такого!!! — давала ще й копняків пані Потоцька. Відступила, аж коли побачила, що дівчина знепритомніла.
— Вставай, блудлива сучко! — крізь шум у голові почула Аделя. Вона підвелася з великої калюжі — Потоцька не пожаліла води — мокра, жалюгідна й принижена, і тремтіла перед пані. — Після вистави тебе покараю. Ще не вирішила як… Не хочеться писок твій споганити, а варто було б. Якщо дізнаюся, що ще десь усамітнюєшся з моїм сином — задушу й викину в Буг, зрозуміла?..
Дівча затрясло головою.
— Так, так… милостива пані, так…
— І наостанок: не дай Боже, надумаєш щось розказати синові — до вистави не доживеш, зрозуміла? Можеш іти…
Репетиція почалася з невеликим запізненням: чекали на пана Вольфа.
— Пане Маурицію, де ви пропадали? — щирою усмішкою зустрів наставника Щенсний.
— Чай пив із твоїм татом.
— Який чай?
— Та той, що вже два дні має. — Юнак спантеличено звів брови. — Потім, Щенсний, добре?
Молодий панич був на висоті: усе вивчив, пафосно й виразно декламував, кидаючи палкі погляди в бік своєї Діцеї, а от Аделя — бліда й у синцях — почала забувати текст, збивалася раз у раз.
— Та що з тобою таке?! — зрештою вигукнула з глядацької зали Анна Ельжбета.
— Пробачте, милостива пані, щось голова в мене болить…
— І чого це вона в тебе болить? — єхидно поцікавилася пані.
— Упала зі сходів… зранку.
— Дивись, щоб назавтра нічого вже в тебе не боліло, інакше будеш покарана, а зараз іди, відлежуйся.
— Дякую, милостива пані, — заточуючись, дівчина зійшла зі сцени.
— Я проведу тебе, — співчутливий Щенсний рушив до дівчини.
— Ні! — майже істерично вигукнула Аделя, кинувши переляканий погляд на Потоцьку. — Ні, ні, прошу вас… — повторила тихо, і, тримаючись стіни, чимдуж пішла із зали. Юнак розгублено дивився їй услід. Та Вольф зрозумів усе: батьки з наполегливістю вовків відгризали будь-які людяні прояви в контактах уже цілком дорослого сина, намагаючись контролювати кожен його крок: витрати, думки, уподобання, не даючи йому права на жодну помилку. Та той соціальний вакуум міг знищити й самого Щенсного: щирий і добрий хлопчина, що зовсім не вдався у своїх батьків і прагнув такого ж щирого й доброго спілкування, фактично опинився у в’язниці, лише без ґрат; він не розумів, чого люди сахаються від нього й уникають, і впадав в апатію.
У суботу зранку, перед Великоднем, палац затих у святковому очікуванні Христового воскресіння й приїзду гостей. Сім’я Потоцьких уже була в повному зборі. Чотири доньки, двоє зятів, двоє маленьких внучат, Анна Ельжбета, Франц Салезій і молодий спадкоємець Станіслав Щенсний — усі в супроводі вільних від роботи дворових людей вирушили на службу до костелу бернардинів. Сьогодні важко чимось здивувати перенасичений мозок, а в той час, коли з болота, грубо обтесаних меблів і скромного інтер’єру люд потрапляв у цю обитель молитви, то невимовна краса й довершеність створювали повну ілюзію раю: не можуть же звичайні люди таке створити. Атеїсти ставали вірянами, скептики — ревними вірянами, віряни — фанатиками. Світло, падаючи на багаті фрески відомого львівського художника Станіслава Стоїнського, оживляло фантазію розмаїттям біблійних сцен.
Високий орган налаштовував хвилі душ на торжество християнської віри й добра та пробуджував у кожному те найкраще, що було сховане під товстим шаром гризот буденного життя — здавалося, що твоя душа ось-ось полетить до Бога вслід за тими протяжними високими нотами; люди плакали під його музику, очищувалися й діставали сили жити далі. Навіть коли орган мовчав, то нагадував своїми елегантними вертикальними трубами багатоступінчатий шлях до Бога — стільки ж має бути твоїх доброчесних вчинків, і тоді вони ось так ідеально вимостять гарний, рівний шлях увись… З органом чергувався хор ченців із монастиря бернардинів; прекрасне протяжне багатоголосся, відбиваючись від кам’яних стін і купола, у сприйнятті прихожан робило з них живих янголів. Зручні та строгі дубові лави не давали вірянам думати про втому, біль у ногах чи спині — молитва, лише молитва… І якщо тієї краси було ще недостатньо, щоб вимести з душі останні краплиночки сумнівів щодо величі Бога і його слуг, то всі вони розвіювалися перед мощами святого Климента — четвертого папи римського: поруч зі скляною ракою на оксамиті були почеплені численні маленькі срібні ніжки, ручки, серця, вуха — подяки святому за зцілення прихожан.
Люди завжди помічають і цінують красу квітки, одягу, людини, тварини, прагнуть торкнутися й приватно володіти нею як коштовною річчю, тому що істинно красиве — це рідкість, діамант… Хоча ні: якби навколо під ногами валялися діаманти, то красивим був би звичайний камінь; таки просто рідкість, яку людське его прагне ізолювати від претензій інших. Та тут, у костелі, ця краса набувала зовсім іншого змісту: нею ніяк не можна було володіти одноосібно: вона була велетенська, велична й уособлювала Бога. Хоча ніхто його не бачив, але якщо така розкішна будівля стала достойною лише слова, призначеного для Його вуха, то найбагатшої уяви замало, щоб пізнати його чесноти й владу. Тож краса, яку створили всі і яка належала всім, зближувала людей, що тут, у костелі, відкривали у своїх серцях далекі шухлядки добра й людяності, розтоплювали й забували старі образи, усвідомлювали нікчемність учорашніх важких думок і плекали надії на краще. Кожен вслухався більше в приємні відчуття всередині, аніж у службу: її вели незрозумілою для більшості латиною. Величні менторські інтонації ксьондза в чергуванні з хором живих янголів і небесних труб органа вселяли тверду віру в міць, можливості, силу й, головне, справедливість Господа, який захистить кожного в цьому хижому й непевному світі, і формували велетенську повагу, що межувала з первісним містичним страхом у сутінках кожної душі. У всіх головах під час цього апофеозу краси, спокою, людської єдності й душевного релаксу плавною ходою паралельно з літургією йшли думки про здійснення заповітних мрій, а слідом — молитви про це.
