Таємниця галицького Версалю - страница 32
Станіслав Щенсний, замкнений страхітливим привидом чорної смерті в кристинопільському родовому гнізді, почувався орлом, якому підрізали крила. Після театрального тріумфу в хлопця виникло відчуття, що він може зробити будь-що у своєму житті — і не тільки в мистецькій царині, а й у господарстві: тато багато-таки вже передав. І отут така мука — оця вимушена зупинка. Фантазія Станіслава рвалася вперед: будувала свій власний палац, впроваджувала зміни для селян, придумувала нові вигідні справи, здійснювала нові постановки у своєму театрі. І тут — стоп! — одне невидиме розбивалося об інше невидиме — лиховісну примару чуми. Щоправда, якби він розповів про свої фантазії якомусь допитливому психоаналітикові, той зауважив би вельми цікаву річ, яку не помітив навіть сам мрійник: у його планах не було Жозефіни. Тобто вона була, але «десь там»: усередині палацу, у театрі, а її образ був повністю закритий іншими, більш яскравими. Не викресалася іскра в молодому серці. І що ти тут удієш?.. Та одне було некепсько: не виникло й антипатії. Та психоаналітиків тоді не було, тому жив юнак, як і всі решта в тому часі, за популярною й сьогодні схемою «Зціли себе сам»: цілими днями молодий Потоцький читав, а вечори проводив у компанії наставника — пана Мауриція Вольфа.
— Ви знаєте, пане Маурицію, оте вимушене перебування тут так мене гнітить. Уже б їхав у Белз, щось там із Сіраковським мудрували-керували б. А так… — скрушно зітхнув і махнув рукою Щенсний.
— Любий мій Станіславе, та то всіх обтяжує. Але подивися на той момент з іншого боку — як на Божу милість для себе, момент роздумів, здобування знань, — розважливий пан Вольф, як міг, налаштовував хлопця на оптимістичний лад.
— Щось я не бачу в тому, прости Боже, ніякої милості. — Смуток Щенсного вже межував із депресією.
— О-о-о, дозволь тобі заперечити. — У голові Вольфа дуже добре поєднувалися глибокі, просто-таки енциклопедичні знання з їх потужним філософським осмисленням. — От маємо сьогодні навколо чуму — то, безумовно, страшна річ: гинуть люди, занепадає край. І оця твоя нудна затримка на такому тлі — так собі, за вухом засвербіло — маленька тимчасова неприємність, бо ж не вартує вона за ціною життя. Правда?
Юнак, зацікавлено слухаючи, кивнув. Вольф продовжував:
— Моровиця не вперше викошує Європу, та світ Божою ласкою виходить із неї сильнішим і навіть досконалішим. Дивись: Англія так обезлюдніла після останнього мору, що не було навіть кому обробляти поля. А тепер даю тобі, Щенсний, як власникові й спадкоємцеві земель, що опинився в схожій ситуації, можливість пофантазувати: як саме вона вийшла з того сильнішою й багатшою? — Вольф зробив свій шаховий хід, а Щенсний почав роздумувати:
— Що, може, людей з інших країв покликали? — глянув на хитре лице наставника. — Ні… Бачу, що ні, не вгадав… Ну та так: нових людей треба годувати й забезпечувати, поки зміцніють… Щось запровадили в законах? Ні, — сам собі заперечив. — Може, щось почали цікаве вирощувати?
Наставник ствердно усміхався.
— Так, так, Щенсний… Дві дуже мудрі сільські жінки, які залишилися без сильних чоловічих рук, довго думали, як обробити свої величезні наділи, успадковані від усіх родичів, померлих від чуми, і почали розводити…
— Овець, — радісно вставив Щенсний.
— Так, овець — ти вгадав, мій друже. А по тому почали плести вовняні нитки, а далі — виготовляти тканину. Тож, прошу пана, маєте гарний костюмчик із дорогої англійської вовни! — засміявся Вольф. — А Англія — купу грошей, до того ж усі працюють. Ще й свою велику колонію Австралію вівцями заполонили, як кажуть. Отож кінець світу не настане доти, доки ми не зробимо його в наших головах.
Молодий Потоцький задумався.
— Дійсно, інколи вихід зі складної ситуації є там, де зовсім не очікуєш…
— Учися, мій спудею, роздумуй над нашим нелегким життям, часу маєш тепер повно… А взагалі-то, Щенсний, я за тобою під час обіду дещо спостеріг. Що ти там у першу чергу із супу виловлюєш?
— Звісно, м’ясо й картоплю.
— Ось ти так і з будь-яких моментів життя навчися виловлювати щось добре. Так роздивися, роздивися — і завше навіть там, де не сподівався, щось добре для себе й витягнеш…
Франц Салезій вирішував складні господарські завдання — виживання і кристинопільського двору, і свого пошарпаного війною й епідемією підлеглого люду.
— Доброго ранку, моя найсвітліша пані! — зайшов уранці в кімнату Анни Ельжбети. Стосунки в сім’ї будувалися не тільки на розрахунку, а й на великій взаємній повазі. — Як ти почуваєшся, Анно?
— Та душно, Францішеку, дуже від тих свічок, повітря свіжого бракує… А ти як спав? — підвелася пані з ліжка.
— А я не можу спати, Анно… Мало, що так нас вимучили ті заворушення й війни, то ще й чума додалася — ризикуємо все, все втратити… Я є дідич, доки людей під собою маю, доки є на мене кому робити й кому мені кланятися… — Гіркота переповнювала старого Потоцького.
— На все воля Божа, — перехрестилася на образ дружина.
— Та воно то так… — Франц Салезій задумано походив кімнатою, — але мусимо й ми Богу допомогти нашу людність порятувати.
Зверхня Анна Ельжбета стенула плечима.
— Що, може, я голодна маю ходити? Чи я маю вмерти, щоб вони жили?..
Старий пропустив повз вуха її сарказм.
— Як ми не покажемо, що сьогодні за них думаємо й дбаємо, то завтра вони нас уже й не слухатимуть, бо після чуми, Анно, іще одна хвороба може прийти, тільки вже зі сходу… — Хоча Францішек не називав того, та Анна Ельжбета знала, про що мова — привид гайдамаччини ще був живий і міг воскреснути. — Тож ліпше вже бути пошарпаним і живим, аніж ситим та мертвим на палі.
