Таємниця галицького Версалю - страница 33
— То що ми можемо зробити, Францішеку? — аргументи чоловіка покликали її до дії.
У палаці закипіла робота: усі працювали на наповнення великої підводи з одежею: перешивали старий театральний одяг, простирадла ставали жіночими й чоловічими сорочками, штанами, і навіть запрацював ткацький верстат. Це сьогодні ми довго дефілюємо перед одежною шафою й дзеркалом, змінюючи образ під погоду, настрій, колір очей, волосся, мештів. Ой, до сумки не пасує… не під моду, хоча роль цієї пані дуже цікава: усі, хто модний, прагне бути оригінальним, але мода — для мас, то де та оригінальність? Правильно, утопилася в масі… Та в той час мода була богиня, яка не ставала на грішну землю й призначалася для богів, — ну, ви розумієте, — для шляхти. Простий же люд мав дві одежини: святкову й буденну, і часто все доросле людське життя протікало в зміні лише цих двох комплектів: і одяг, і полотно коштували багато, бо все-все — від рослинних чи вовняних ниток до тканини — спочатку вирощували, а потім виробляли вручну. І якщо й з’являвся другий комплект святкової одежі, то зберігався у великих дерев’яних скринях, і часто, навіть жодного разу не надіваний, ставав непоганою й бажаною частиною батьківського спадку. Дітей багато, одяг — розкіш, тож так і було: «Хто раніше встав, той і штани взяв». Та боротьба з чумою передбачала спалювання всього майна. Уявляєте розпач тих бідних людей? У вогонь летіла й одежа вцілілих живих; повно людей сновигало в той час голодними, без житла й абсолютно голими. Відчай того тваринного існування уявити сьогодні дуже важко, і допомоги від інших — хоч одягнених і живих, але теж бідак — не могло й бути.
Тепер усі з прислуги, хто вмів тримати голку й бачив, куди класти стібки, шили широкий, вільний одяг для постраждалих. Чоловіки двору були зайняті не менш важливою справою: будували тимчасові дамби для перекриття рукавів-каналів, що живили басейни палацового комплексу, щоб не допустити потрапляння зараженої води з Бугу. На кухні цілими днями пекли хліб — усе готували до рейду підвладними Потоцьким селами.
Через кілька днів із Белза приїхав Кароль Сіраковський із досить втішними новинами.
— Боюся наврочити, ясновельможний пане, — звітував він перед Францом Салезієм, — та ніби маємо покращення. Ота заборона пересування й військові на дорогах зробили свою справу — уже чотири дні, як нема звісток про нових хворих. Ті всі садиби, де хтось заслаб чи помер, поспалювали разом із худобою й усіма пожитками.
— І що вони там? — нервово погладжував вуса старий Потоцький.
— Та бідують — хто ще вцілів, боїться бездомних підпускати до себе й хат своїх. Щось десь там, як псам, шпурнуть від себе подалі в траву — вони підбирають, а так виживають на зіллі, рибі, яйцях пташиних — по краю болота визбирують…
— А між собою не гризуться?
— Та ні, прошу пана… Десь там щось пробували були: у Белзі вже йшли з факелами єврейські хати палити, та вийшов до тих паліїв їхній старий один, мудрий дуже, знайшов потрібні слова, — мовляв, і наші теж мруть, і різниця тут ні до чого, а як рушите хати й людей, то кара Божа буде невідворотна, — і щось пробилось-таки людям у головах — послухали й вернули. Та й наші вчасно встигли, отаке-то… — закінчив Сіраковський.
Франц Салезій ходив по кімнаті, осмислюючи почуте.
— Ну, думаю, що та вся ситуація ще не найгірша, нехай би на тому спинилося… Поки відпочивай, Каролю. За кілька днів матимеш нову справу, іди.
Неподалік від дверей на Сіраковського вже очікувала його давня маленька приятелька — наймолодша донька Потоцьких, дванадцятирічна Пелагея Людвіка.
— Пане Каролю, я вже ду-у-же хотіла вас побачити! Де ж ви так довго пропадали?
Сіраковський підхопив на руки й покружляв юну панянку.
— І я дуже радий вас бачити, панно Людвіко! А боровся я зі страшним змієм у місті Белз. Ви ж знаєте, що навколо нього такі болота, і там засів страшенний триголовий змій…
Привітна Людвіка з усміхом і показним переляком в очах слухала добрі теревені Кароля: він був єдиною дорослою людиною в палаці, кому було діло до неї.
— А я на великодньому балу вже танцювала, — похвалилася дівчинка.
— Як я заздрю вашому кавалерові, — жартував Кароль. — І кому ж то таке везіння випало?
— Щенсному, та тільки один раз, — зітхнула дівчинка, — бо все був зайнятий своєю Жозефіною. А Пелагея Тереза весь час танцювала зі своїм нареченим — десь за півроку, як їй буде шістнадцять, її заміж віддадуть. Та знаєте, пане Каролю, — мала стишила голос, — той Міхал Єжи Вандалін Мнішек як дядько виглядає супроти неї. Але мені так хотілося ще танцювати!
— Мені прикро, що я не зміг бути на тому балу, а то б тільки з вами й танцював, — потішив Сіраковський самолюбство малої. — А де ваш брат зараз, не знаєте?
— У бібліотеці, напевно, усе читає й читає… Ходімо, проведу вас.
Станіслав Щенсний підвів голову на скрип дверей.
— О-о-о, нарешті хоч одне свіже обличчя за стільки часу! Вітаю, Каролю, як там світ поза Кристинополем?
— Честь, пане Щенсний! Світ тримається, бо і Бог, і чорти стараються. Ким же бо правити будуть, як усі вимруть? — жартував Сіраковський. — Та й дере до себе кожен найцінніше: Бог — найбільших праведників, а чорт — найбільших грішників, а тих, хто ще ні туди, ні сюди, залишили в спокої. Та я чув, що ви тут теж збираєтеся грішити, пане Щенсний?
Усміхнений Щенсний зробив великі очі.
— Що ти, Каролю! У цьому домі гріху нема місця! — І пошепки додав: — А шкода…
Сіраковський широко всміхнувся й голосно втішив молодого пана:
