Таємниця галицького Версалю - страница 34
— Трохи терпіння, пане Щенсний… Ми, молоді хлопи, мусимо його мати, особливо уночі, — підморгнув Щенсному, — і зранку, як наша сурма голос подає. Та скоро, думаю, вирвемося на волю, і тоді вже затрубимо ними на всю округу, лиш би тільки файні дівки після чуми ще залишилися.
Анна Ельжбета з уже традиційним келихом на шнурочку замислено відійшла від дверей.
За три дні Станіслав Щенсний і Кароль Сіраковський стояли перед королем земель руських. Ті землі руські хоч і були дуже потріпані, та титул іще тримався на примарній жилці, і на хлопців покладали важливу місію з демонстрації турботи дідича про своїх людей. Франц Салезій довго мовчав, неспішно вивчаючи обличчя юнаків, наче вагався у виборі рішення. Нарешті важко зітхнув і почав:
— Правду кажучи, не хочу, зовсім не хочу говорити те, що маю сказати, та є таке паскудне слово «мушу»… І ви мусите. Та й узагалі більша частина нашого життя — то є примус. Ну, — махнув рукою, — то таке, то житейська філософія, десь колись потім… Даю вам двом супровід із шести гайдуків — розвезете дві підводи добра на східні від нас села, щоб люд знав, що не тільки він — дідичеві, а й дідич за нього під час скрути не забуває. — Старий встав, підійшов до вікна, знову помовчав. — Який гарний цей світ, особливо навесні… І треба ж, щоб така напасть його спаскудила, ще й у той час, коли все жити хоче. — Обернувся до юнаків, помітив у їхніх очах радісний блиск, — почали вже тішитися поїздкою, — скрушно похитав головою. — А тепер скажіть мені обидва, що в нашому житті, якщо припустити, що маємо все-все, є найціннішим. Можете назвати й дві речі. — Підійшов ближче, витримав паузу. Глянув запитально на Сіраковського. — Ну, пане маршалок?
— Я… я… я так думаю, — протяжно почав Кароль, — що то, напевно, є… гроші… і любов!
— То я так розумію, що ти був би найщасливішим, маючи власний будинок розпусти.
Кароль почервонів і по-дурному посміхнувся: старий влучив у десятку.
— А ти, сину, от уяви, що ти — то є я. Як думаєш, які дві речі на схилі життя твій батько вважає найдорожчими?
Станіслав мовчав, боячись провалити іспит і розчарувати тата. Маленький обпісяний хлопчик, що назавжди засів у ньому, у такі моменти вимикав мозок.
— Та скажи вже щось, — прошепотів Кароль збоку, відчувши ступор друга.
— Н-напевно, гроші… і Б-бог, — Станіслав Щенсний нарешті виокремив те, про що батько дбає найбільше.
Старий звів брови, щось пожував губами й сказав:
— Жоден із вас не є правий… Молоді ви занадто… Нехай Бог на мене не гнівається, та він так далеко, що ані в нього до мене, ані в мене до нього вже настільки сильного притягання нема. А гроші — то добра штука, але майже п’ятдесят літ, маючи їх цілу купу, я не міг купити за них того, що маю зараз… Це ти, сину… — Старий помовчав, і в очах обох — і батька, і сина — з’явилися сльози. — А друге, чого ви не купите за гроші, це наша Вітчизна — Польща, і треба, щоб вона була вільна, а не російське панство з Московії чи якесь там інше розказувало, як нам жити і які закони приймати, а які — ні… — Потоцький вичекав, утихомирив почуття й продовжив зі звичною твердістю в голосі: — Я знаю, що ризикую найдорожчим, посилаючи тебе, Феліксе, свого єдиного сина, у гущавину тієї зарази. Не думайте, що то є якась розвага для вас: щойно ви впустите ту думку в голову, можете наробити фатальних дурниць. Я міг, міг би поїхати сам, та й твоя мати була дуже супротив того, щоб їхав ти. Але пам’ятаєш, я розказував тобі про те, як кують залізо? Ти мусиш заробити і досвід, і авторитет, бо без них завжди будеш не Станіславом Феліксом Щенсним Потоцьким, а лише сином Франца Салезія Потоцького. Навіть як я помру, моя тінь стоятиме перед твоїм іменем і перед іменами твоїх дітей. Ім’я робити мусиш собі сам: твої славні справи — твоє славне ім’я. І ще: сподіваюся, що інших, не славних справ не буде, — закінчив батько.
Молодий Потоцький зі своїм маршалком, діставши сильний духовний запал від тієї розмови, пішли збиратися в дорогу, та не тільки Франц Салезій прагнув повиховувати своїх посланців.
— Так, ясновельможна пані, ми будемо дуже, дуже обачні, — щиро обіцяв Кароль Сіраковський, прикладаючи руку до серця й дивлячись чистим поглядом у холодні очі Анни Ельжбети. Однак пані давно вийшла з того віку, коли просто вірила чиїмсь обіцянкам, та й, певно, ніколи такого не було. Вона вірила в інші почуття, силу яких спізнала на собі: страх, ненависть, гнів. Тамуючи в собі холодну зневагу до молодого шляхтича, маршалка її сина, Анна Ельжбета мала своє бачення його завдань.
— Ходімо зі мною, Каролю, бо хочу остаточно впевнитися, що ви виконаєте все так, як треба й Щенсний буде живий-здоровий.
— Та… ясновельможна пані, ми всі під Богом ходимо… Я, звісно, буду старатися, але, як кажуть старі люди, там, на небі, усе від народження записано у великій книзі: кому, що і як на землі призначено… — дріботів збоку від Потоцької ввічливий молодик, намагаючись хоч трохи зменшити великий тягар абсолютної відповідальності, навалений на нього матір’ю молодого пана. Але вся логіка й усі аргументи інших людей закінчувалися для Анни Ельжбети там, де починалися її власні інтереси. А син і був її найбільшим інтересом і сенсом усього життя — минулим, сучасним і майбутнім. На двадцять чотири роки старший — уже сімдесятирічний — чоловік міг врізати дуба коли завгодно, і що — піти під опіку котроїсь із нелюбих дочок і ходити під волею зятя?.. Ні, не буде того, не буде. Станіслав Щенсний — ось та зоря, яка освітить і зігріє старість… Він послухає свою маму завжди.
