Таємниця галицького Версалю - страница 45
— Гертрудо, ти чого? Та ж бери, — Кордуля наполегливо трясла сестру за руку.
— Так, що тут у нас, — заглянула в мішечок Гертруда. Зацукровані фініки, груші й сливи, навіть квіти фіалок у цукрі тішили ще дитячі душі панянок нечуваним смаком.
— Доброго дня найгарнішим панночкам цього села! — галантний Сіраковський півдороги наздоганяв нетерплячого Потоцького. — О-о-о, як би я хотів теж прийняти вас, пане Потоцький, у грозу, щоб ви й мені таких цукерків привезли! — прицмокував Кароль, наганяючи апетиту Кордулі.
— А ви, пане Каролю, тепер як тільки на дощ буде показувати, гайда з паном Потоцьким до нас — щось, може, і вам коло нас перепаде. — Кордуля простягнула Каролю мішечок. — Пригощайтеся, я добра дівчинка…
Щенсний моргнув до Сіраковського — той зрозумів без слів.
— Панно Кордулю, ви їздили верхи? — Кордуля з набитим ротом заперечливо махнула головою. — О-о-о, то ми це виправимо. — Вправно висадив дівчинку на коня, і, тримаючи за вуздечку, неспішно пішов попереду.
— Панно Гертрудо, я дуже радий вас знову бачити. — Внутрішнє тремтіння переплелося в Щенсному з великою радістю.
— Правду кажучи, я теж. — Очі Гертруди неначе дивилися в самісіньку душу Щенсному.
Гаряча хвиля винесла юнака на пік щастя: «Вона теж мене кохає… Маурицію, другий твій момент виключений. А першого так і нема: вона прекрасна…» Потоцький узяв руку дівчини у свою.
— Можна?..
Гертруда кивнула, її переповнювали невідомі досі почуття: дівчина була готова цілу вічність милуватися цим юнаком, його високим лобом, гарним обрисом обличчя, вольовим підборіддям і ніжними карими очима, що затягували в себе й пронизували душу, та слухати, що він говорить. Він був набагато вищий від неї, і тендітна Гертруда дивилася на нього, як на Бога, знизу вгору, і підсвідомо вона вже й мала його за Бога.
— Ти мов весна, вродлива і струнка, а погляд твій — то літня спека. Лишень не будь зимою ти. У серці буду образ твій нести. — Вірш Щенсного запав у душу Гертруді, і вона була приголомшена майже освідченням. — Пане Щенсний, як гарно… А хто автор?
— Це я написав. Для вас, Гертрудо… Ви мені дуже, дуже подобаєтеся.
— Дякую, пане Щенсний. Ви… теж дуже гарний. — Дівчина не змогла відкрити почуття, що теж уже зайшло в її серце. — О, ми вже майже вдома, — зніяковіла Гертруда не знала достеменно, чи вона цьому рада, чи ні.
— Заждіть, панно Гертрудо. — Юнак сповільнився й стишив голос. — Якщо ви не проти, я б приїхав до вас іще, але… тільки до вас, розумієте? Ми б поговорили з вами без нікого… То як?
Дівчина не мала жодного, ані найменшого досвіду в справі побачень. Єдине, що їй втовкмачили батьки, — це те, що зустрічі мають бути лише з паничами, а з ними в окрузі на відстані чималого кінного шляху було тугувато, та й не була ще Гертруда з ними знайома. І школа у Відні була лише для дівчат… І мама з татом не розказували, та й не мали навіть потреби пояснювати якісь там правила стосунків між хлопцями й дівчатами: де вони, ті кавалери — ау-у-у… Хіба на балах чи в гостях, а там усі знайомства, гулянки-прогулянки відбувалися лише з відома батьків і під їхнім пильним соколиним оком, від чого діти почувалися акторами-початківцями на генеральній репетиції у всіх на виду: і не говориш, а так — лепечеш, і слова якісь не такі, і ти — не ти, і сам би себе роздер — уже чи потім; а ще й батьки тут, тутечки, рідні… Потім розкладуть тебе по поличках до найменших костомашок і всиплять солі на твої ранки… Це як перший невпевнений виліт пташеняти з гнізда: воно трохи летить, трохи відпочиває на землі, оглядаючи все безтурботним радісним оком, а збоку на гіллі двоє дорослих птахів репетують у страшному переляку, бачачи згори щось таке, чого не помічає зльоток.
Щенсний благально дивився на дівчину. «Боже, що ж я маю сказати… Як то буде без відома батьків… Та хіба така людина може обманювати… А ще він старший на цілі чотири роки!.. А батьки казали старших слухати й поважати… Не можна відмовляти. Та й хочу я його бачити, хочу. Як лоскотно всередині від його погляду…» — лісовою вивіркою промайнули думки в голові шістнадцятирічної Гертруди.
— Ви знаєте, я дійшла висновку, що завжди треба казати правду, якою б вона не була, і так дійсно легше жити. Я так думаю, пане Щенсний, що таке не сподобалося б моїм батькам… — Гертруда витримала паузу, під час якої душа Потоцького полетіла в прірву. — …та я довірюся вам, бо… хочу довіритися.
Душа Щенсного, не долетівши дна, умить опинилася на вершині щастя. У тому пориві він поцілував дівчині руку й прошепотів:
— У суботу, як сонце піде ближче до заходу, я чекатиму на вас на околиці біля лісу, он там, за цвинтарем, якраз на початку дороги з Виткова. Спасибі, Гертрудо, ви справжнє диво…
Назустріч їм уже поспішав Якуб Коморовський.
— Вітаю, пане Потоцький! Не знаю, чи ви до нас у справах, чи по дорозі, а чи за доброї погоди, та я дуже радий вас бачити, і моя Гертруда, бачу, теж, — скинув погляд на розпашілу доньку, і вона швиденько пішла в дім. — Негоже поперед батька гостей зустрічати…
— Честь, пане Коморовський! Приїхав зі своїм маршалком подякувати вам за гостинність у ту грозову днину. Оце угорське вино для вас. — Щенсний простягнув Якубові вишукану пляшку із синього скла.
— Та то, звичайно, приємно, але зайве: ми завжди раді допомогти людям у біді. — Якуб був утішений увагою Потоцького. — Проходьте в дім, прошу.
На столі вже стояла карафка з черешнівкою, і літня служниця Марися спритно доставляла срібні келихи й закуску — оштепку.
