Таємниця галицького Версалю - страница 44
— Добре, Щенсний, усе за правилами віршування, і настрій є — мені подобається.
— То як я приїду, то все розкажу, гаразд? — окрилений Щенсний уже мчав би на побачення.
— Трохи розчарую тебе, Станіславе: розкажеш трохи згодом, бо завтра я відбуваю в тривалу подорож.
— Наскільки тривалу?
— Десь на півроку, буду аж після Різдва. Покликали мене до Італії читати лекції в одному їхньому колегіумі, тож зустрінемося нескоро…
Щенсний щиро засмутився:
— Цілий палац людей, а поговорити вже й не буде з ким. Мені шкода, що вас так довго не буде, пане Вольф…
Сіраковському снився сон: він біг дорогою, з якої врізнобіч розповзалося гаддя, а поруч гнав великий породистий хорт. Кароль спотикався й усе не міг згадати, від кого ж він утікає… Раптом посеред дороги з’явилося високе дерево, і Сіраковський видерся майже на вершечок. «Усе, не знайдуть мене, не помітять», — розслабила сон чоловіка думка, аж тут із дерева пообпадало всеньке листя, гілляки зразу стали сухими, ламкими й затріщали, а під деревом стояла… о ні, ні… пані Потоцька й тягнула до нього руку, а рука все видовжувалася й видовжувалася, намагаючись схопити його…
— Каролю, Каролю…
— Ні, ні, не хочу, — схлипнув молодик і розплющив очі.
— Вставай, мій маршалку, маємо справу. — Над ним стояв усміхнений і бадьорий Станіслав Щенсний.
— Господи, так рано… Та так рано тільки півні до курей справи мають, пане Потоцький, а люди пізніше встають, коли вже буде з чого яєшню зготувати й поїсти як годиться, а вже потім справи справують, — бурмотів, одягаючись, сонний Сіраковський.
Четверо вершників — молоді паничі в супроводі двох гайдуків — їхали дорогою на схід від Кристинополя.
— То, прошу пана, куди ми й чого? — остаточно прокинувся Сіраковський.
— Каролю, маршалку мій любий, ми — в Сушно, до Коморовських. Треба ж їм подякувати за те, що прихистили нас від зливи. — Щенсний аж світився в радісному очікуванні.
Сіраковський кілька разів глянув на свого пана, обмізковуючи ситуацію, і нарешті видав:
— То ми, певна річ, до пана Якуба… Чи будемо тільки панні Гертруді за пісеньку дякувати?
Кароль влучив у ціль: Щенсний задоволено засміявся й пришпорив коня.
— Та так, — підсумував маршалок, — як тягнули ведмедя до меду — вуха відірвали, а як відтягати, то хвоста треба віддирати…
Сушно примліло від червневої спеки; навіть вічно голодні корови не хотіли вже пастися, а, ліниво помукуючи, чекали на обідній перепочинок у холодку стаєнь; добре було лише стадам гусей і качок у прохолодній річковій воді Білого Стоку. Сільський люд, маючи надію на те, що чума вже минулася, уперто запасався сіном: живі, Богу дякувати, то й працюймо — життя триває… Аж почорнілі від сонця чоловіки й жінки сновигали луками, не зважаючи на спеку, перевертали сіно й формували копиці; над селом стояв пряний запах підсохлих трав: м’яти, кмину, чебрецю… Лише малі діти й півні не мали чого робити й доповнювали своїми голосами пасторальну картину Сушна.
Гертруда, Кордуля, Юзефа й маленький Франц прийшли охолодити ноги до річки. Панянки Коморовські нагадували справжніх лугових фей: світлі лляні плаття з червоною вишивкою й гаптуванням кольорами перегукувались із пишними віночками з ромашок і маків, а для дворічного Францішека постаралася кожна з трьох няньок: вінки були і на голівці, і на ручках, тож малий задоволено обскубував із них квіти. Поодаль, у високій траві, як зазвичай, бовваніла постать глухого Іванка: усю роботу він старався зробити вдосвіта, а далі йшов милуватися Гертрудою. У теплій воді на обмілинах було видно замлілих сріблястих плотичок з елегантними червоними плавцями; біля донних джерелець охолоджувалися великі банькаті раки; десь на глибині чекала на нічну прохолоду щука.
— Як би я хотіла бути рибою, — замріяно сказала Гертруда. — Я б запливла аж до моря… А дорогою розглядала б інші міста, села, людей…
— Та ти й так була аж у самому Відні! Ні я, ні Юзефа ще так далеко не їздили… Тільки раз тато взяв нас до Львова, на ярмарок, то там сті-і-льки вже людей було, що ми нічого й не побачили, бо вони нам усе заступали. — Кордуля більше любила своє спокійне Сушно.
— У Відні люди такі вродливі, відрізняються від наших: переважно біляві й із синіми очима; а в Угорщині — чорняві й кароокі, — ділилася спогадами Гертруда. Та хитрій Кордулі муляло інше, і вона мусила то спитати: — А хтось був там такий вродливий, як пан Станіслав Потоцький?
— Ах ти язиката Кордулька… — Гертруда пішла в наступ, і менша сестричка, сміючись, побігла навпростець у бік лісу. З трави вигулькнув і поспішив за ними невидимим охоронцем дурник Іванко.
Раптом біля дороги Кордуля стала як укопана, і Гертруда з розгону аж врізалася в неї: з лісу в бік села рухалися чотири вершники, і серед них… О Боже, — у Гертруди мало не вискочило серденько з грудей, — красень Потоцький наближався до неї, за ним — Сіраковський із гайдуками…
— Моє шанування, панянки Коморовські. — Щенсний спішився й галантно вклонився Гертруді й Кордулі, затримавши палкий погляд на старшій. — Цілі два тижні я очікував того моменту, коли зможу подякувати вам і вашим батькам за гостинність… Оце вам… і вашим сестричкам, — простягнув усміхнений Щенсний Гертруді величенький мішечок. — Це цукерки, є й турецькі…
Нетерпляча Кордуля намагалася хутчіш розв’язати мішечок, а Гертруда не могла відвести погляд від красивих і проникливих карих очей Щенсного — здавалося, весь світ зник та онімів і залишилася тільки вона й цей високий хлопець із мужнім і водночас ніжним обличчям.
