Таємниця галицького Версалю - страница 43
Станіслав Щенсний не міг спати: ще, здавалося, зовсім, зовсім трохи, і його Гертруда ось-ось викристалізується з упертих безкінечних думок і мрій, які щораз ставали майже видимими, і чергове марево з коханою оживе зараз он тут, у кімнаті, у місячному сяйві… Думка про Коморовську ставала ідеєю-фікс, і це вимучувало і тіло, і душу молодого Потоцького. «Тільки Маурицій зможе допомогти…» — дозріла думка в голові Щенсного, і він зірвався з ліжка.
— Пане Вольф… Бачу, ви ще не спите, — тихенько прочинив двері до Мауриція.
— Заходь, друже мій. Я тут зачитався, мені нові книги з Європи надіслали — є, є цікаві думки. Та бачу, щось ти задуманий і останнім часом не заходиш до мене. У тебе все гаразд? — Вольф відклав убік книгу.
— Не знаю, ніби й гаразд, а ніби й ні… — Щенсний пригнічено дивився на Вольфа. — Пообіцяйте мені, пане Маурицію, що це все залишиться між нами.
— Любий мій Щенсний, ти міг би вже цих слів не говорити: їх кажуть, коли в комусь сумніваються. І коли ти маєш певні сумніви в мені чи в комусь, то краще ніколи не розказуй нічого. Це не докір, не образа, зовсім ні, просто так, невеличке повчання. То що ти вирішив?.. — Вольф дивився на Щенсного зі спокійною доброзичливістю, і юнак, хвилю повагавшись, розпочав:
— Я й Сіраковський розвозили допомогу по селах, пам’ятаєте? — Вольф кивнув, і хлопець продовжив: — Нас заскочила дуже сильна злива, і ми попросилися на ночівлю до шляхтича Коморовського. Він наш сусід і був у нас у гостях на Великдень… з дочкою Гертрудою… — Щенсний замовк, і блиск його очей був красномовнішим за слова.
Вольф із розумінням похитав головою, у задýмі потер чоло.
— Вона тобі дуже сподобалася, так?
— Так… І я не можу її забути, вона всюди переді мною, вона в моїй голові, розумієте? Я вже молився, та вона далі ось тут, — Щенсний поклав руку на серце. — І що я маю робити, учителю? — Станіслав Щенсний із надією дивився на пана Вольфа.
— А як тобі підказує серце, юначе?
— Я хочу її бачити… знову й знову, вона мені сниться.
— Я не думаю, що тому є якась заборона, Щенсний. Кажуть, що всі заборони створюємо ми самі у своїй голові… Хочеш побачитися — ну ж бо…
— А мої зобов’язання перед Жозефіною?
— А що, вони вже є? Ви хіба заручились?
— Ще ні, ще ні… — розмова освітлювала юнакові вихід із лабіринту. — Але мої батьки… Вони однозначно не схвалять цього вибору…
Вольф задумався.
— Знаєш що, Станіславе, тут є кілька моментів, які зовсім не протирічать ні тобі, ні планам твоїх батьків. Дивися: ти бачився з нею, наскільки я зрозумів, лише раз, так? — Юнак кивнув, і Вольф продовжив: — Може, я буду не правий, але… У своєму житті — до прийняття сану священика, звичайно, — я мав кілька таких моментів неймовірного захоплення, подібних до твого. Та, як сказав один жартівник, «найкращими ліками для кохання з першого погляду є другий погляд». Перекладаю: потрібно трохи довше поспостерігати за дівчиною — можливо, знайдуться якісь такі речі, які тобі зовсім не сподобаються. Одному панові не сподобалося, що підв’язка пасії лежала на дивані, коли він прийшов у гості, іншому — як потенційна дружина їсть: плямкає й сьорбає… З уподобаних мною панянок одна голосно сякалася, а потім намагалася вкласти ту руку в мою, а друга все розказувала, як вона любить подарунки, і торохтіла без упину — я подумав, що на подарунки ще готовий витрачатися, а от слухати ту безкінечну мову — ні… Тож ти, як так уже тебе мучить, можеш із нею побачитися, і добре роздивитись, і поговорити, бо ти ж знаєш, як у нас кажуть: «Як не бачу — душа мре, а побачу — з душі пре». Може, і твоя богиня впаде з п’єдесталу, хтозна… А другий момент — невідомо, який залишив слід у її душі ти, розумієш? Ти, звичайно, красень, та кожна панна теж має свої брики-вибрики, як і чоловіки… Тож, порозмовлявши з нею, з’ясуєш, чи ти їй до вподоби…
— Та ні, я думаю… я знаю, що й вона до мене теж те саме відчуває… Я впевнений у цьому…
— Мій добрий і, перепрошую, наївний пане, це типова помилка всіх-всіх закоханих. Навіть близнюки однаково не думають. Не треба вважати, що як ти хочеш пончик, то й вона його любить, і як ти хочеш пити, спати, їсти, то й вона теж… Може, для тебе буде відкриттям, та навіть дуже закохані рідко коли однаково думають і мають однаковий інтерес до пончиків… Може, ця різниця й робить нас цікавими одне для одного. Уяви, якби всі дівчата на землі були на одне лице, чи було б це чудово?
— Так, Маурицію, якби всі були, як Гертруда, так…
— О-о-о, та в тебе безнадійний варіант, Щенсний! Не наполягатиму далі, та ти помиляєшся: ти б знайшов якусь довгоносу, руду та банькату й назвав би її найвродливішою… Ну, та що буду тут говорити я, — усміхнувся Вольф, — тут говорить її величність природа. І ще один момент — бо я ж визбирую всі ті моменти для покращення твого настрою — вона з шляхти, правильно? Отже, практично вона рівня тобі, а все можливе незадоволення твоїх батьків буде в розмірі її посагу. Тоді вже тобі вирішувати, чи готовий ти на менші, ніж у Мнішеків, статки. Хоча… куди я вже зайшов, гм… задалеко, до цього може й не дійти… Два перші моменти можуть не допустити третього… А так, Щенсний, нема особливих перешкод для тебе й твоїх бажань… Принаймні я так думаю. Усі ми були молодими, а молоде пивко шумує, — з хитрою усмішкою закінчив пан Вольф.
— Я вдячний вам, пане Маурицію. Ви не уявляєте, наскільки легше мені стало на душі. Я скористаюся вашими порадами… А ще послухайте, який я вірш склав для неї, — і Щенсний продекламував пристрасний куплет.
