Таємниця галицького Версалю - страница 51
— Розпуста — це страшний гріх перед Господом, і я його не потерплю у своєму дворі. Вийдіть-но, — змахнула віялом десь позаду себе, і вийшли Карлічек із Каролінкою, тримаючись за руки. Каролінка ризикувала в будь-який момент впасти від слабкості й незбалансованості. — Роздягайтеся обоє вже й швидко, бо мені тут задушно для довгих посиденьок, — дбала за своє здоров’я Анна Ельжбета.
— Ваша милосте, — впав у ноги пані Карлічек, — дозвольте мені одному понести покарання, бо то я, я… тільки я в усьому винен… Пробачте мені, милостива пані… Дозвольте нам одружитися… Я спокутую той гріх, милостива пані…
Потоцька з бридливим виразом спостерігала благання Карлічека.
— Добре, приймеш усе ще й за неї, нехай…
Карлічек, плачучи, швидко скинув одяг. Пані махнула головою, і камердинер виніс на площу кругле дерев’яне корито.
— Зв’яжіть йому руки… А тепер залазь і сідай, — скомандувала пані.
Тисячі великих рудих лісових мурах діловито сновигали в кориті, відшукавши там приманку з меду. Нещасний голий Карлічек сів прямо на цей живий мурашник. Озлоблені комахи вп’ялися в ніжну шкіру сідниць, мошонку і… За хвилинку зойки бідолахи переросли в голосіння. Каролінка, не витримавши того, зомліла.
— Усі зрозуміли, що розпусти не треба робити? — Люди приголомшено мовчали. — Не чую! — підвищила голос пані.
— Та-а-к… — розгублений хор голосів поставив крапку в отриманому панському задоволенні.
Агнешка дістала сильний переляк від тієї екзекуції. «Треба будь-що змусити Вільчека одружитися… Я такого не хочу», — стукотіло в голові служниці.
— До суботи очухаєшся, курдупелю, — зневажливо кинула червоному й скусаному до крові Карлічеку пані Потоцька. — І в суботу матимете весілля — таке, яке заслужили своїм гріхом.
Тиждень тягнувся для Гертруди безкінечно довго. Після шалено пристрасного першого побачення все і колишнє, і теперішнє життя видавалося прісним і нецікавим. Якось раптово її дитячі інтереси зникли, і більше зовсім не хотілося ні прогулюватися, ні навіть говорити з Кордулею та Юзефою. Про що?.. Навіщо? Усі ігри, розмови тепер виглядали малюсінькими дрібницями, не вартими уваги, а те, що зараз є найважливішим у її житті, — о-о-о, — не треба нікому знати. «Зорею у води впасти я готовий, щоб розчинитись там і з дощами прийти й помити твої коси…» — засіло в голові й уже сотні разів прозвучало м’яким і приємним голосом Щенсного. Тіло за згадки про чоловічі пестощі озивалося солодким лоскотом безлічі метеликів. Добра й щира шістнадцятирічна дівчина, хоч і намагалася відмежуватися від світу дитинства, усе ж була дитиною, яка щойно отримала доросле тіло й прислухалася до його цікавих вражень. Найбільше Гертруді подобалися навіть не тілесні відчуття, а та увага, яку їй приділяв Потоцький, його мова, де була в центрі уваги вона, бо, як і всі, Гертруда любила, коли говорили про неї. Нічого ж цікавішого для кожної людини у світі нема, аніж вона сама. Її прагнення потрапити у звабливий і чуттєвий світ дорослого життя було нічим іншим, як дитячою потребою в любові. Недолюблене дівча було чи просто так собі затесало в голову — не знати… Четверо молодших дітей здавалися їй більшими улюбленцями батьків. Чи то зависоко піднята планка найстаршої сестри так тиснула на неї, чи то були звичайнісінькі ревнощі — Гертруда б і сама не відповіла, та завжди відчувала якийсь щем від того, коли бачила, як мама зачісує менших сестер чи коли усміхнений тато виношує на руках Францішека чи Йозефа. Великий і ласкавий Щенсний мав усі шанси стати для дівчини і татом, і мамою.
Гертруду часом уже дратувала посада найстаршої няньки, і загадкове слово «заміжжя» звучало як милий серцю відпочинок і бажаний порятунок. У Відні Коморовська любила спостерігати за молодими безтурботними парами: вишукано одягнуті панянки з граційною поставою невимушено йшли під руку з галантними кавалерами й так захоплено про щось розмовляли, що дівчині дуже хотілося бути третьою, але невидимою — десь там, між ними, щоб частина тих божественних емоцій осідала на половині шляху між Ним і Нею… Щоб і собі навчитися так говорити з чоловіками… Гертруда часто йшла за закоханими й жадібно ловила уривки розмов, інтонацій, а вдома, перед дзеркалом, намагалася відтворити їх — виходило гарно й упевнено, як й у австрійських красунь, от тільки… ніяк не знаходився відданий і постійний кавалер, на якому можна було б попрактикуватися.
На тому першому балу в Кристинополі панночка переконалася, що оті вправляння перед дзеркалом не були даремні — юнаки надовго зупиняли свій погляд на ній, а Гертруда з віденським шармом упевнено й граційно освоювала місцевий паркет. Як любить більшість людей свій день народження! Підвищена увага, приємні лестощі, подарунки, розкіш дружнього спілкування — ти як не Бог, то в нього за пазухою, ну а другий день після нього і всі решта триста шістдесят три грубо помазані прикрим відчуттям «мені чогось таки не вистачає» і «видно, я не так живу»… Так, як на другий день після пристойного застілля, коли живіт уже противиться простій вівсянці — подавайте-но сюди довге меню… Таке розчарування чекало й на вишукану та енергійну Гертруду: «Кавалери, де ви-и-и, ау-у…» — тиша… Не Відень. Не кристинопільський бал. Сушно — найбільша пустеля у Всесвіті. Місце заслання для краси. Монастир без стін. Латина й французька — корови й вівці, підходьте, поговоримо… Книжки, вишивка — місць утечі було небагато. Та й такі спокійні заняття були для Коморовської як загата на бурхливій гірській річці: вода прибуває, прибуває й ось-ось знесе кляту перепону…
