Таємниця галицького Версалю - страница 52
Літня спека підсилювала неприємне відчуття наближення до точки кипіння. Гертруда прагнула змін. Стосунки з Потоцьким, і тільки вони могли стати єдиним шляхом порятунку із сушненської волі-неволі. Тільки з ним під руку бачила себе дівчина в безкінечних прогулянках — уже не Сушном, ні, Віднем. Вони були гарними й жвавими, як усі ті молоді австрійські пари, і вже хтось інший у невимовній заздрості йшов за ними… Думки як дзеркало, з яким залишаєшся наодинці: шукаєш, де ти гарніший, і в тому напрямку ще більше прикрашаєшся, уже самозакохано й не помічаючи якихось проблемних місць. У двері фантазійної кімнати стосунків із Потоцьким уже було пропхано мільйон прекрасних думок, і ще жодна погана не посміла заповзти туди гадюкою. Світло тих мрій було настільки яскравим, що Щенсний там був не інакше як янголом — добрим, вродливим, люблячим… І не просто янголом, а її власністю, що не зводить очей із Гертруди. Межі між реальністю й казкою вже не було. Її щасливий янгол прилетить до неї в суботу із зорі, яка «впаде у води, і, розчинившись, із дощами прийде й помиє мені коси…»
— Он ти де, Щенсний, — прочинив двері до бібліотеки панський маршалок.
Молодий Потоцький тримав на колінах розгорнуту книгу, а замріяний погляд поверх неї виказував істинну локацію його свідомості. Щенсний тріпнув головою й повернувся в реальний світ.
— Як ти думаєш, Каролю, забирати щось чуже добре?
— Ну та… — заскочений іншою течією Сіраковський намагався видати щось мудре. — Та ж відомо, що «не вбий, не вкради, не чужелож». Ясна справа, що то зле.
— Ніяк не можу того доперти: як заповіді Божі дані для світу людей і не можна присвоїти чийсь гаманець, чиюсь хату чи навіть кусень хліба, то чого країни спокійно загарбують собі чужі території?
Сіраковський уважно подивився на товариша.
— Слухай, ти якийсь цікавий сьогодні… Що то вже за нові вподобання? Поміняв одну панну на іншу, яка політикою зветься?
Станіслав Щенсний зітхнув.
— Тато наказав у тому руслі більше думати… Що простіші запитання ставлю собі, то важче відповісти… От дивися: ми є на території, яка чотириста літ тому була Галицьким королівством, і Казімєж Сильний прибрав ті землі до Польщі, і тепер їх маємо за свої східні креси. То нічого, що то дуже давно було, але, як копнути, то те наше є й не дуже наше. Що скажеш?
Сіраковський замислився.
— Та то нормальна річ, Щенсний. Як у хаті є покійник, то йому вже нічого не треба: ні чобіт, ні кунтуша, ні його улюбленого крісла чи пляшечки — то всі й ділять той спадок між собою. Те королівство теж уже померло, чисто як людина: воно не давало собі ради — вважай покійник. То що, земля безгосподарна буде? Та й забирають її, як ті чоботи…
— То, по-простому кажучи, як якась сильніша країна поклала на якусь іншу око, то їй треба зробити з неї покійника, не здатного керувати у своїй хаті своїм майном?
— Ну а що ж Росія з нами витворяє? Вона й робить із нас такого мертвяка… Ото мій батько розповідав, що десь на сеймі вітебський посол виступав, — Богомолець його прізвище, — і ота його мова не сподобалася російському послові Репніну, тож він і каже: «Пан Богомолец, а пошел-ка ты прочь на свое место…», а другому сказав, щоб багато не говорив, «а то получит в сраку». Ти, Щенсний, уявляєш, щоб польський посол так у Росії поводився? А кого з впливових поляків обламати хочуть, то на підводу і в Сибір, щоб мозок на холоді зменшився… Та й призначили того нашого короля теж вони, щоб Річ Посполита швидше трупом стала. Вийняли з-під своєї імператриці-кобилиці й нам всадили, щоб слухняний далі був. Та що то я сьогодні як командир барських конфедератів? — прокашлявся Кароль. — І нащо нам музики, як у нас довгі язики… А що, пане, у нас при суботі інших планів не буде?
— Субота… Нєх жиє субота… — солодко потягнувся Щенсний, багатозначно підморгнувши до Кароля.
Душна липнева ніч не принесла сну Анні Ельжбеті. Вона сиділа перед відкритим навстіж вікном, і навіть мокрий рушник на голові й ноги в холодній воді не рятували від жахливого бажання вилізти, як гадюка, зі своєї шкіри, бо та обпікала й душила тіло непотрібним жаром. Від тих відчуттів її паскудна душа ще більше захлиналася власною жовчю підлих думок. Усі були винні в усьому… Усіх треба було як не вбивати, то катувати… З поступальних думок лишилася тільки одна — трон. Трон для Щенсного. Усіх, усіх, хто став на дорозі до нього, треба вбити… Думки крутилися блохастим собакою, що вхопив себе за хвіст і намотував кола в злобі й безвиході. Анна Ельжбета прикрила очі, і там, у голові, вишукувала нові кандидатури для покарань. Розслаблене тіло в зручному кріслі очікувало на прохолоду. Щось доволі важке м’яко ступило їй на коліна й зручно вмостилось внизу живота. «Кіт… Який важкий…» — пустила нову думку між чорні жовчні хмари Потоцька, та за хвилю блискавкою майнуло: «У мене ж нема кота… Нема!!!» — і вона зірвалася на рівні ноги, з криком стріпуючи нічну сорочку. Забулася, що ноги в кориті, — рушилася і з розгону розпласталася на підлозі. Слуги, що прибігли на галас, потай втішалися жалюгідному вигляду чи то облитої, чи обпісяної від переляку пані — такої страшної вдень, а зараз просто мокрої безпомічної курки. Втішалися й примари — слуги Великого Болотного Духа — тому, як добре підігріли свою вірну слугу: чим знервованіша, тим більше нових жертв покладе вона на тарелю їхнього господаря…
Ясний липневий день суботи приніс страшенну спеку — здавалось, ось-ось на горизонті в плавних завихреннях повітря забовваніють єгипетські піраміди. Та кожен у палаці мав свої плани, які потрібно було здійснити, навіть ризикуючи скапати розтопленим маслом.
