Таємниця галицького Версалю - страница 55
Початок серпня не приніс жаданої прохолоди. Трави набрали жовтавих відтінків; селяни косили й вимолочували ціпами зерно. Якуб Коморовський цілими днями був у роз’їздах: контролював села й жнива. Люди збирали своє, а він збирав зі свого люду — теж своє. Дружина Анна виношувала на руках вередливого Йозефа — тому страшенно муляли ясна, і малий постійно плакав. Майже сива й змучена Коморовська ледь встигала що-небудь зробити для інших дітей; добре, що є старша помічниця. Та ще слухняна донедавна Гертруда часом ставала як та бриклива коза: безпричинно підвищувала голос на меншеньких і все частіше намагалася усамітнитися у своїй кімнаті. Спокійна мати не сварилася з нею: добре пам’ятала себе в такому віці — теж дратувалася від якихось доручень батьків чи непослуху менших. Нічого, колись зрозуміє, хай… Тільки й тієї радості для жінки в житті, що до заміжжя в батьківському домі; одні пологи тільки чого варті.
Гертруда теж займалася самоїдством: вона все б на світі зробила для своїх найдорожчих сестричок і братиків, особливо для жартівливої Кордулі, але її коханий Щенсний… Тепер він зайняв усе місце і в голові, і в серці, потіснивши рідних. Зустрічі з ним мали залишатися в цілковитій таємниці від усіх-усіх, і юнка ближче до суботи спеціально мусила сваритися з любими й рідненькими, щоб, не дай Бог, не поплелися за нею. Дівчина відчувала докори сумління, і всі інші дні тижня була колишньою — доброю, розсудливою й терплячою старшою сестрою.
Серед тижня троє дівчаток із Францішеком на руках вирушили на прогулянку до річки. Вітру не було зовсім, і повітря розганялося лише старанними монотонними піснями цвіркунів. Такою ж неквапною була й людська живність — кози, корови, вівці: за літо вони нагнали жирок і ліниво вигризали напівсухі стебла пожовклих трав. Така ідилія, напевно, була в доісторичному раю, тільки й рай був раєм через те, що не мав зими. Зміцніла за літо худоба раділа теплим дням і корму, а годинничок усередині нагадував їй, що вже час для продовження свого роду. Великий білий цап, смішно відкотивши верхню губу вверх, вишукував приємний аромат готової для любові кізки; та й нетерплячі кози самі бігли до нього з благальним репетом, що аж різав вуха; великою кремезною шафою він спирався на тендітні спинки кізок і поважно виконував приписану природою функцію батьківства. Дівчатка з цікавістю спостерігали за гоном у кіз. Неподалік в отарі круторогий баран уперто домагався готової до спарювання подруги. Кордуля не витримала:
— Чуєш, Гертрудо, то в них після того ж маленькі будуть, правда?
— Ну так, десь під зиму й будуть, місяці через три. А навесні будуть отут вистрибувати, як ми з вами…
— А в людей як діти беруться? — не вгавала Кордуля.
— Не знаю… — задумалася Гертруда.
— А я знаю, — обізвалася Юзефа. — Чула, як недалеко від нас Степко кучерявий репетував на півсела, що вб’є того лелеку, що знову збирається йому дитину принести.
— То що, нас усіх принесли лелеки?! А вони де стільки дітей назбирують? Ні-і-і, того не може бути, ми ж он, на батьків своїх схожі: Гертруда — на маму, а я, кажуть, більше на тата, — роздумувала Кордуля. — Лелеки що, малюють там дітей чи Бог дає їм готових, подібних до батьків?.. Та ти, напевно, маєш то знати — що, у Відні про таке не говорили, Гертрудо? Чи ви там тільки мистецтвами займалися, а таке-е цікаве для вас було нецікаве?
Старша сестра задумано мовчала. Єдине, що вона спостерегла, що діти є там, де є тато й мама, а більше ніхто з дорослих про такі встидні речі з нею не говорив. «А дійсно, звідки ті діти беруться?..» Кордуля була з трьох сестер найбільш просвітлена в темі дітей:
— А наша пані Марися казала, що дітей посилає на землю Бог, у животики до мам, після того, як молоді одружуються й дають обітниці одне одному й Богу. От тваринки — ті не мають Бога, і їм дозволу просити не треба, а в людей діти є тільки з Божого благословення. Як ти, Гертрудо, повінчаєшся в церкві, то й у тебе будуть дітки…
Ті слова заспокоїли якісь темні підозри Гертруди, що починали вже ставити несміливі знаки запитання після суботнього побачення.
Діток у селі було принаймні вдесятеро більше від дорослих, хоча й смерть забирала їх частіше й охочіше. Їх випрошували в Бога, любили, змушували до роботи… Саме робота дуже швидко обтинала дитинство, не даючи насолодитись іграми, спілкуванням — тим, що вважали непотрібними байдиками: хочеш жити-виживати — мусиш тяжко працювати. Прогодувати цілу купу дітлахів було важко, дуже важко, та неперебірливі вони були: «Аби що до губи — будуть їсти зуби». Молоді зубки здатні були перекришити все, що надавалося до їжі: голод же не тітка… Як великого щастя очікували матері-годувальниці появи першої зелені на городах: соковита лобода, запарена й приправлена часником і вийнятим із потаємної схованки куснем жовтого сала, штовхала людське життя далі; корінці з лопуха ставали смачним киселем, лісовий щавель — зеленим борщем… А далі — гуляй, душа, бо вже й літо: ягоди, грибочки… А який смачний черешневий чи морелевий лак, що медовими згустками висить на стовбурі — ароматний, тягучий і густий, їсти можна довго-довго, і голод вщухає аж до вечора… А ще є соковиті стебла молодої трави, які для смаку можна й запхати в мурашник — дістають приємну кислинку… Недозрілі колоски м’яко прокушувалися й тішили голодні животи смаком майже хліба. Тихі індивідуалісти-щасливчики тихцем від решти братії — на всіх же не вистачить — пробиралися в курник і цупили щойно знесені й ще непораховані яйця — сирими випивали, а шкарлупки закопували… «Їсти, їсти…» — постійно прохав молодий організм, але «згадай мак, та їж так…» А «так» у живіт не покладеш, тож на зуб пробували геть усе: зелені плоди із зав’язі чи то вишні, чи яблука, чи сливки — висмоктували як не їхній смак, то хоч надію на близьке свято достигання. Щоправда, опісля крутило в животі, але яка то вже різниця, від чого крутитиме — чи живіт голодний, чи із зелепухами — хоч щось у ньому та й є…
