Таємниця галицького Версалю - страница 56
Років до семи всі сільські хлопчаки мали одну річ, яка сильно пришвидшувала процес полегшення в животі: на лляних штанцях ззаду по центру була відкрита розпорка. Припекло тобі — присів, де попало, розсунув шторки — готово, обтерся лопухом і побіг далі. І вигода, і вентиляція, а місце в животі звільнилося — то знову тими ж ручечками непомитими пхаємо щось у ту вічно ненаситну дірку: о, новий зелепушок — гам-гам… Та й мила не було. Голови мили або яєчним жовтком, або розмоченим житнім хлібом чи квашеним молоком. Замість прального порошку використовували попіл — поташ, для відбілювання полотна — попіл із гречаної соломи, соняшника чи сечу, а от тіло чи руки змили абияк водою, та й усе — привіт, бактерії й віруси, множтеся донесхочу! Але ж у той час усе, що невидиме, те від лихого, а де його шукати — місць була добра сотня, а чортознавців — усе село…
Липневі вишні дітлахи вже поїли, а недозрілі серпневі яблука, груші й сливи викликали щоденний живий інтерес — малеча з хрускотом розкушувала тверді кисляки й заковтувала з виразом блаженства… Та якось не склалася та масова дегустація: раптом півсела дітлахів захворіло на жорстокий понос. Блювота, висока температура серед літа — дітлахи танули на очах. Хто побіг за травами до знахарки Іванни, хто знався сам — матері, як могли, рятували зболених дітей, а ті вже випорожнювалися слизом із кров’ю… У п’ятницю в семи хатах заголосили за першими маленькими покійниками, а в решті пристрасно молилися за своїх хворих… Не залишилося хати в селі, де б не захворіли діти…
Перелякані Коморовські мали лише один перевірений і надійний спосіб захистити своїх діток від нової епідемії — не дозволяти їм виходити з хати. Усі чимось зайнялися, але нудилися страшенно. Гертруда все схвильовано думала, як то буде із завтрашнім побаченням: Рубікон перейдено, назад вороття нема. Потоцький — і сонце, і місяць, і її зоря. Що там якась болячка, що там навіть смерть — заради нього вона готова на все, бо й віддала йому те, що, кажуть, є найдорожчим у дівчини. А смерть — це щось таке, що стається час від часу з людьми — іншими людьми, але ніколи, ніколи не станеться з нею…
Тижнева розлука видалася Щенсному безкінечно довгою. Ні книжки, у які вдивлявся до отупіння, ні прогулянки парком — ніщо не хотіло приймати його нікудишню увагу й свідомість: сторінки ховали від нього і зміст, і букви — натомість всміхалася Гертруда, у парку вони кохалися в альтанках… Юнак намагався якомога довше спати, щоб час намотувався вже якось швидше, але щоранку його будила кохана дівчина, щойно ранковий ласкавий сонячний промінець пригрівав тіло. Чарівне слово «субота», що випадково звучало в розмовах з уст інших, викликало ланцюгову реакцію шаленства емоцій і тіла, не даючи зосередитися на спілкуванні. Щенсний хотів би, щоб його зіронька була отут, із ним, і вони б кохалися день і ніч… Молодикові всміхнувся рай, і він страшенно хотів знову до нього. Шкода, та ключ і замочок його земного Едему були розділені далекою відстанню аж у двадцять п’ять, ні — у п’ятдесят кілометрів, і в мільйони разів більшою відстанню до сприйняття батьками… Та це буде потім, десь колись і якось вирішиться — неважливо поки-що, як і все тут…
Сушно зустріло ранок суботи тужливим жіночим голосінням: майже в кожній хаті був покійник, а в частині — ще й по два-три. Діточки раптово стали дорослими — серйозними й спокійними: смерть усіх повитягувала. Кожна мати просила поміняти її місцем із дитиною, та стара була і сліпа, і глуха до того безкінечного материнського жалю. Чоловіки йшли порати худобу, і там, у закутках хлівів, розмазували гарячі сльози по неголених щоках і билися головами об одвірок від безвиході. Ті ж голуб’ята, що залишились у живих, з надією споглядали нерухомих братиків і сестричок — зараз, ось-ось вони встануть і побіжать, як завжди… Та знайомство зі смертю тільки-но починалося, і всі, всі добре розуміли, що біда на цьому може й не спинитися. Лише сорокарічні беззубі бабки, поховавши за своє життя багатьох, мали вироблену й загартовану емоційну стійкість до чергового горя. Їхніх сил іще вистачало на вихід на вулицю, щоб обговорити чергове сільське лихо. «І що ж то за така напасть?.. І хто її наслав?..» Перші здогади були озвучені… Похоронні процесії потягнулися на цвинтар; довго потім лежали знесилені матері на свіжих чорних горбиках землі.
— Мамо, я вийду прогулятись — хоч трохи подихаю повітрям за цілий день. — Гертруда збиралася у вечірню тишу.
— Добре, доню, але вважай там: ні з ким не говори й назад швидко повертайся. — Анна тривожно подивилася на дочку.
— І ми, і ми з нею підемо, — почала Кордуля.
— Ти не підеш, — строго наполягла мати.
— Чому? — надула губки Кордуля.
— Бо хвороба менших любить, а старших, бач, минає. Перечекай, моя ластівочко, і скоро все буде добре, — втішала мати меншеньку.
Гертруда вийшла. Сонце вже зайшло, залишивши за собою на небі червонясте покривало. Німим нагадуванням про врожайний для смерті день воно нависло над сільським кладовищем. Дівчині стало лячно, але те велике почуття, що жило в її душі, було сильнішим за переляк. Добре порозглядавшись, Гертруда швидко пішла городами до їхнього щасливого зі Щенсним дуба на узліссі. Іванко, що вже два дні не бачив свого живого янгола, теж рушив за нею — хоч і на віддалі, але тримав дівча в полі зору. Та й знав він уже, куди треба йти…
Потоцький із супроводом уже був на місці.
— Моя королево, — прийняв Гертруду в ніжні обійми, і відчуття теплоти, затишку й захищеності приємно розслабило обох. — Як ти тут, моя зіронько, була без мене? — Заглядав у безмежну синь дівочих очей і виціловував кожен пальчик.
