Таємниця галицького Версалю - страница 66
— Ти така вродлива, Гертрудо… Я так хочу тебе, — палко шепотів, і сильні руки обіймали тендітне дівча. — Твої груди стали ще гарніші, — осипав поцілунками відкриту шию юнак.
— Не треба, Щенсний, прошу тебе… Нас можуть побачити, не треба… — вистуджувала запал коханого юнка.
— Ти що, не кохаєш мене? — грайливо спитав Щенсний.
— А ти, ти кохаєш мене? — з такою ж інтонацією спитала Гертруда.
— Так. Так. Так, — витягнув кокетливо губи юнак і намірився поцілувати дівча.
— Тоді одружися зі мною, Щенсний, — відхилилася від поцілунку й миттєво посерйознішала Гертруда.
— Ну, моє кохання… Я ж тобі казав, що треба почекати…
— Казав. Тільки не казав, що на Жозефіну Мнішек…
— Та ще все може змінитися, любове моя…
— Щенсний, воно вже змінилося: я вагітна… У мене… у нас буде дитина, Щенсний. — Тривожними очима Гертруда дивилася на юнака, і її губи тремтіли.
Великі карі очі Потоцького недовірливо дивилися на Гертруду, він деякий час роздумував.
— Що, справді? Так скоро?..
Не такої реакції очікувала юнка — сльози бризнули з очей.
— Що ти, що ти, Гертрудо… Це ж добре, у мене буде син, це добре, — обійняв дівчину розгублений Щенсний.
— Що ж тут доброго — дитина поза шлюбом… Одружитися потрібно, — схлипувала Коморовська. — Одружимося, сонце моє, одружимося…
— Справді? — підняла з надією заплакані очі на Щенсного.
— Звичайно, радість моя, даю тобі слово, — висушував поцілунками дівочі сльози хлопець, і Гертруда вірила цьому великому й старшому юнакові; їй знову ставало затишно й спокійно…
Ще ніколи Анна Коморовська з такою радістю не їхала додому, як сьогодні.
— Ти знаєш, чоловіче, як я ходжу по Сушну, то я думаю, що я — пані, принаймні людина. А сьогодні, коли була в гостях, відчула себе порожнім місцем… За дітей наших образливо…
— Та не переживай ти так, Анно, багатство — річ наживна. Якби не оте повстання проти Габсбургів, і ми б мали не менше, і титул графський нас би прикрашав. Розумію, що нас боляче Потоцька вколола… Та сама має стільки чеснот, як стара баба зубів. Що, думаєш, вона не знала, що вся та її мова нас принижує? Добре знала… Нічого, переживемо. Богу дякувати, що більше ні нам до них, ні їм до нас не прийдеться.
Лише щаслива Гертруда мовчала, хоча знала напевно: прийдеться, безумовно прийдеться — і Коморовським до Потоцьких, і Потоцьким до Коморовських… Нові спокійні мешканці почали заселятися в палаці мрій дівчини, лише в центрі уваги вже був не Щенсний, а маленький хлопчик, чимось схожий на братика Йозефа, але з гарними очима, як у татуся Потоцького…
Щенсний безсило опустився на диван у своїй кімнаті. У житті хлопець був незадоволений багатьма речами: надмірною опікою батьків, принизливим щомісячним звітом за кожну копійку, нав’язуванням Жозефіни в дружини. Він залишався маленьким хлопчиком, для якого свобода мислення, пересування, вибору друзів була як ласощі, які батьки закрили під замок і дозовано видають порціями, щоб не переїв, бува… Та, попри незадоволення, він звик до такої ситуації: навчився говорити те, що від нього хотіли почути, і знаходив компроміс між своїми бажаннями й бажаннями рідних. Та якщо його вольовий татусь був як річка — вільний у течії думок і справ, то молодий Потоцький став каналом-відводкою, який тече туди, куди скажуть, або й узагалі не тече: його думки трималися в руслі, прокладеному іншими, і погляд спрямовувався туди, куди скажуть інші… Може, він і сам не усвідомлював того, та, якби його випустили на свободу, був би, як та дика тварина, що довго прожила в неволі: постояв — постояв та й повернув би назад. То був той випадок, коли за свою свободу, своє щастя треба було боротися із самим собою. Та мозок Щенсного, який через особливості родинного виховання виробив унікальну здібність сидіти однією попою на двох стільцях, і далі працював у тому ж напрямку.
Сьогодні він дізнався, що стане батьком… Треба одружуватися, бо гріх дошлюбного перелюбу впаде на обох… Батьки… Батьки будуть проти… Не знав Щенсний, як має діяти далі… Як збирати податки, уже знав; як допомагати селянам під час скрути, навчився; як ладнати з іншовірцями, спостеріг, а от як зарадити собі й створити своє щастя — ні… І не дивно то було для Потоцького: той, хто не вільний у звичайних речах, ніколи не здатен розправити крила в любові. І навіть навпаки: вони, оті крила, що нерішуче теліпаються, стають заважкою ношею для буденного життя — їх легше позбутися, вирвати геть і, надівши звичний повідок, звично стогнати від звичних уже проблем… З важкими думками він ліг у ліжко. «Щось придумаю… Усе буде добре», — заспокоював сам себе й навіть в уяві відвертав очі від уважного погляду матері, яка там, у голові, підслуховувала й підглядала, а він — маленький хлопчик — не хотів зауважень і скандалів… Рятівне рішення прийшло зранку, його вийняв із чужого, вигаданого досвіду й підсунув великий захисник людського его — інстинкт самозбереження. Великодня вистава Метастазіо «Демофонт». Тімант і Діцея… Це ж зовсім як він і Гертруда… І їхній маленький син… А Жозефіна як царівна Креусе… Можна ж одружитися таємно, і ніхто, ніхто вже нічого не зробить. Тим більше, що буде син, внук — продовження роду Потоцьких. Основне — дотримати сувору таємницю майбутнього шлюбу. Треба бути стриманим і небагатослівним: нікому нічого, ні слова, щоб, не дай Бог, не дізналися батьки.
У понеділок, ближче до полудня, урочисто зазвучали сурми, вітаючи приїзд короля земель руських. Франц Салезій, незважаючи на довгий шлях, був у доброму настрої: видно, новини в Станіславові його потішили. Після обіду й купелі покликав до себе сина.
