Таємниця галицького Версалю - страница 65
Карета з Коморовськими в’їхала в помпезні перші ворота галицького Версалю. Перед другими гайдуки спинили екіпаж.
— А чого не можна було під’їхати аж до будинку? — стиха спитала Анна.
— Так показують усім, що ти в господі короля земель руських… І щоб кожен не забував своє місце. — Якубові це теж не подобалося.
— Та так: «Кєди влєзєш помєж врони, мусіш крукаць, яко они»… Я вже хочу додому. — Анні не припав до душі початок гостювання. Зате менші дівчатка зачудовано дивилися на красиві алейки й скульптури, розкішні кущі троянд, а Гертруда… Якби могла, кинула б усіх і бігла, ні, летіла б до палацу, в обійми коханого й найдорожчого Щенсного. Він уже поспішав назустріч, гарно одягнутий, молодий і дуже вродливий; блиск очей виказував радісне хвилювання.
— Мої вітання, любі гості! Як доїхали? — Вклонився й затримав погляд на красуні Гертруді. Її аж охопила зрадлива слабкість, і почалося тремтіння в ногах, та впевнена усмішка не виказала справжніх почуттів.
У гостьовій кімнаті чомусь було дуже темно: штори були майже запнуті. Коморовські ледве розгледіли жіночі обриси в глибині кімнати.
— Доброго дня, ясновельможна пані, — поштиво вклонився Якуб, а за ним — дружина й діти.
Темна пляма заворушилася й неспішно видала:
— Моє шанування, панство! Мій син дуже наполіг на тому, щоб ви були гостями нашого дому. Я вдячна вам за те, що прихистили його в грозу. — Анна Ельжбета не могла багато говорити, бо боліло потовчене обличчя, а, окрім того, воно було під товстим шаром пудри, яка ризикувала осипатися шматком штукатурки.
— Прошу до столу, любі гості, — поспішив на допомогу матері Щенсний. — Як там урожай, пане Якубе?
— Цього року, можна сказати, навіть добрий, просо вродило гарне, пшеницю вчасно зібрали й обмолотили… Тож, Богу дякувати, дохід є… І люд не дуже постраждав від чуми — житимемо, — оптимістично завершив Коморовський.
— І скільки у вас сіл, прошу пана? — поцікавилася Анна Ельжбета.
— Маємо п’ять — якраз кожній свашці по ковбасці, — з усмішкою глянув на дівчаток Коморовський.
— А на кожну нашу свашку й он цього свата виходить по вісімдесят сіл, — гордовито повідомила пані Потоцька.
Коморовський не знав, що можна після цього сказати, і зосередився на розпилюванні ножем і виделкою шматка запеченого м’яса.
— А скільки вашим чарівним дівчаткам? — продовжила пані.
— Шістнадцять, дванадцять і десять. А ще двох спадкоємців залишили вдома… Тож трохи відпочинемо, — розважливо відповів Якуб.
— Та сьогодні відпочинете, а згодом мусите й пару шукати своїй старшенькій… Як тебе? — звернулася до Гертруди Потоцька.
— Гертруда-Христина, прошу пані…
— Маєш уже нареченого, може?
— Ні, шановна пані…
— А наш Щенсний наречену має, — відрізала можливі посягання на сина Потоцька.
Гертруда через свою наївність подумала, що зараз ітиметься про неї, і щиро всміхнулася до Щенсного і його матінки.
— Це Жозефіна Мнішек… У лютому оголосимо про заручини, а до літа й весілля зіграємо…
Гертруда притиснула руки до столу, бо вони зрадливо затремтіли, і кинула швидкий погляд на Щенсного — він зніяковіло ковтнув вино з бокала й мило всміхнувся своїй мамі.
— О, цукерки… Такі, як нам пан Щенсний привозив, — стиха перемовилася Кордуля з Юзефою, і Щенсний підскочив, як ошпарений: — Кому вина, пані й панове… Чудове угорське вино, токайське… А ви знаєте, що вони його виготовляють зі спеціально підмерзлого винограду, і той спосіб винайшли випадково?… — Юнак був красномовний, і всі зацікавлено слухали, лише Гертруда була переповнена тривожними почуттями, що накрили очі вологою пеленою. Анна Ельжбета з нахиленою набік головою й примруженими очима про щось роздумувала, підозріло дивлячись на дівчину.
— Мушу залишити ваше приємне товариство, — відклала серветку вбік Потоцька. У мене, на жаль, мігрень — бачите, навіть штори не розсуваємо: світло її підсилює… Тож залишаю вас на свого любого сина.
— Одужуйте, пані Анно Ельжбето, — підвівся Якуб і поклоном попрощався з господинею.
Щенсний поспішив провести маму. Анна Коморовська штовхнула ліктем чоловіка.
— Хочу додому… — прошепотіла.
— Ще трохи потерпи, — стиха попросив Якуб.
Гертруда сиділа натягнутою струною, лише Кордуля з Юзефою переводили погляди по рідних і не розуміли, що не так…
Після обіду на допомогу Щенсному підоспів вірний маршалок і товариш Сіраковський, і сімейство Коморовських вирушило на екскурсію кристинопільським Версалем. Щенсний попросив у батьків дозволу пройтися з Гертрудою між каналами й фонтанами. «Нема сенсу. Навіщо?» — читалося в докірливому погляді Анни на Якуба, але чоловік дав згоду, а всі решта рушили на огляд псарні й конюшні. Молоді неквапливо відходили на територію усамітнення.
— Гертрудо, квітко моя, сонце, зіронько… Як я сумував за тобою, — стиха промовляв Щенсний.
— А за Жозефіною, пане Щенсний, вам серденько не тиснуло? — щось пекуче і ядуче від обіду ятрило дівчині душу й затьмарювало всі колишні почуття.
— Ні, Гертрудо, лише за тобою… Та що там… Жозефіна — то так, нині є, а завтра нема — життя може ще повернутися по-іншому.
— Уже повернулося, Щенсний, і дуже, дуже по-іншому…
— Ну зіронько моя, не ображайся на маму… І не звертай уваги на Жозефіну…
Щенсний оглянувся й швидко потягнув дівчину до найближчої альтанки, притягнув її до себе й почав палко виціловувати. Чомусь юнка не відповідала так пристрасно, як у моменти перших зустрічей, та Щенсний не приділив тому уваги: він просто по-чоловічому сильно зголоднів і вже готовий був би й кохатися.
