Таємниця галицького Версалю - страница 73
— Я згодна, — щиро й просто відповіла Гертруда, і обоє молодих стали поруч. Анна на мить забула оті чорні моменти й відкрито замилувалася гарною парою. — Мамо і тату, благословіть нас. — Сині очі Гертруди сяяли щастям.
Анна з іконою перехрестила майбутніх молодят, те саме зробив Якуб.
— Шкода, що нема благословення від твоїх батьків, — здушено від хвилювання мовив Коморовський, звертаючись до майбутнього зятя, — та маємо надію, що приймуть вони з часом нашу дитину як свою… і що ти, Щенсний, знаєш, що робиш…
Потоцький кивнув, ховаючи погляд. Відчуття незручності сиділо всередині нього, і Станіслав розумів, що причина у вагітності Гертруди. Якби не дитя… Якби знаття наперед, що все отак може обернутися… Щенсний уже не був упевнений, чи хотів би він, щоб усе повторилося так, як вийшло. Оті душевні муки протягом останніх двох місяців концентрованою кислотою капали на, здавалося б, міцні узи прив’язаності до Гертруди, і, нарешті, уже майже переплавили їх. Сьогоднішні заручини трималися навіть не на отих колишніх почуттях, а на добре втовкмачених із дитинства поняттях про порядність і обов’язок честі.
— Прошу панство до підписання угоди, — подав голос Тадеуш Маньковський. — Отже, читаю: «Пан Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький, народжений 20 лютого 1750 року, син Франца Салезія й Анни Ельжбети Потоцьких, заручений із Гертрудою-Христиною Коморовською, народженою 18 серпня 1754 року, донькою…»
Сіраковський із жалем дивився на Гертруду: «Могла б ти бути моєю… Шкода… Як тобі, напевно, боляче на душі від тієї ситуації… А гарна яка… яка ж усе-таки гарна…»
— «…Батьки панни Гертруди Коморовської віддають за донькою посаг у розмірі сто тисяч злотих», — продовжував далі адвокат.
«Нічого собі посаг — половина річного прибутку Потоцьких», — подумав Кароль.
— «…Сторони погоджують дату шлюбу — 28 грудня 1770 року. Він проходитиме без обов’язкового оголошення про заручини, на яке отримане звільнення від голови духовного суду Хелмської консисторії. Місцем вінчання стане греко-католицька церква села Нестаничі, обряд проводитиме отець Длужнєвський», — закінчив читання шлюбної угоди Тадеуш Маньковський, і всі скріпили її своїми підписами.
— Прошу панство до столу. — Анна Коморовська була щаслива: цей документ був дуже, дуже важливим, і в разі навіть якогось сумного трафунку з нареченим наполовину зменшував вагу осуду її доньки. Хоча яка різниця, чи пляма мала, чи чимала: усе одно бруд…
Добрий стіл і гарні наливки розслабили людей, та недовгим був той час гостювання: день короткий, дорога довга — час, час повертатися.
— Пані Анно, чи можу я попрощатися з Гертрудою наодинці? — тихо попросив Щенсний. Мати перевела погляд на батька — той махнув рукою.
— Та чого вже там… Раніше б дозволу питав… Ідіть… Пане Каролю, ну ж бо, наливайте ще по одній.
— О-о-о, пане Якубе… А чи не буде з нами, як у тій історії. — Сіраковський був у гуморі. — П’яний іде через ліс. Його хитнуло, і він врізається в дерево: «Вибачте, будь ласка». Іде далі — через хвилину врізається в нове дерево: «В-вибач-чте, я не хотів». І так іще кілька разів. Нарешті сідає на землю й каже: «Мені краще почекати, поки цей натовп перейде…»
— Так, давайте ще по одній — до Кристинополя натовп дуже великий. — Настрій Якуба поступово теж покращувався.
— Гертрудо, зіронько моя, ти щаслива? — ніжно пригорнув до себе майбутню дружину юнак.
— Хіба я можу бути нещасливою поруч зі Щенсним? — щиро всміхалася Гертруда. — Нам обов’язково буде добре — усім трьом… А що б було, якби дізналися твої батьки? — тривожно глянула на юнака.
— Не будемо сьогодні думати про це, — ніжно стиснув в обіймах наречену, — ми можемо вже поцілуватися…
З кожним дотиком і поцілунком Потоцький розумів: так, вона для нього: той темперамент і той ритм підходив обом — їхні тіла в обіймах співали в унісон, створюючи чарівну гаму відчуттів, а очі промовляли про взаємне пристрасне бажання. Та ні, ні — тепер вони вже будуть розважливіші й спокійніші у своїх стосунках. Уже недовго чекати — лише місяць.
— Ти знаєш, Щенсний, ми з тобою як закохані в тій великодній виставі, у якій ти грав. Як вона там?..
— «Демофонт», моя зіронько…
— Там такі гарні слова ще були… Згадай їх для мене, — м’яко попросила дівчина.
— Зараз, дай згадаю… Ось: «Хай квітка кохання таємно цвіте, ми станемо сильні — Божа воля на те… Лиш витримка часом — і зло пропаде. Прекрасна Гертрудо, ти — сонце моє!»
— І ти, коханий, моє сонце й місяць. А ще наші зорі скоро стануть одна біля одної… А згодом янголи запалять свічечку на небі й для нашої дитинки, — поклала руку Щенсного на свій тугий живіт Гертруда.
— Скільки то вже є? — схвильований Щенсний відчував через плаття нове життя.
— Та вже чотири місяці; ще не видно, та на день весілля вже буде й помітно…
— Не переживай, квітко моя! Вагітна наречена — це добре, дуже добре…
— Чим же добре? — зніяковіла Гертруда.
— Тим, що дівчина може мати діти, — розважливо научав Щенсний.
Гертруда пирхнула:
— А що, колись хтось їх не мав?
— Так, сонце моє. Мій батько в першому шлюбі не мав дітей: єдиний хлопчик помер маленьким, а вперше став батьком, коли мав далеко за сорок… А великий рід Радзівіллів, польсько-литовських князів, згас через те, що не було дітей. І кому те їхнє багатство стало потрібне? Нікому, звісно… Ти трошки потерпиш оту невизначеність, добре? А далі в нас буде все гаразд, як у «Демофонті», обіцяю…
