Таємниця галицького Версалю - страница 74
В обіймах великого Щенсного тендітній Гертруді було тепло й затишно — вона вірила йому, безмежно вірила… Як і великому й мудрому Метастазіо, що написав таку життєву п’єсу. У них зі Щенсним буде все так, як описано в книзі. Книги не брешуть ніколи, ні… Та не знала бідолашна Гертруда, що не всі читають книги. І далеко не всі за ними живуть. Одні використовують їх для пошуку ідеалів, а інші — для розпалювання пічки…
— Ну що там, сину, зібрав податки? — зустрів Щенсного батько.
— Так, тату, звісно. Уже нема потреби посилати Домбровського з гайдуками.
— От і добре. А в нас приємна новина з’явилася, поки ти їздив, — помахав батько конвертом.
Хоч у Щенсного останнім часом від слів «новина» й «лист» одразу спазмувало в животі, та все ж він зміг доволі радісно видушити із себе запитання:
— І що на нас чекає?
— Нарешті визначилися з датою офіційних заручин нашої Пелагеї Терези й Міхала Єжи Вандаліна Мнішека. Зійшлися на тому, що то буде якраз після Різдва, 28 грудня. А там десь за місяць — на початку лютого — відгуляємо й весілля. А далі на черзі ти з Жозефіною.
У Щенсного похололо всередині: «Ні… Тільки не 28 грудня… Тоді ж моє, моє вінчання… Боже, що ж робити…»
— Ти чого посмутнів, Щенсний? Ще трохи попостиш — більше хіті до тієї справи матимеш. Он, я вже майже півроку постую, і нічого — тримаюся. На довше тебе вистачить потім. А ні, то випишемо тобі якусь хвойду зі Львова — як?.. — Старий Потоцький навчав сина чоловічої витримки.
— Та витримаю без хвойди…
— От і добре, — поплескав сина по плечу.
Після того, як поховали Каролінку в одному із закутків великого саду, Карлічек втратив сон. Він не вірив більше ні в людську, а ні в Божу доброту. Бог проявив садизм, випустивши його й Каролінку у світ ліліпутами, а ті, хто були створені за правильною, Божою подобою, продовжили Його справу: мучили маленьких і слабких від народження. Серце Карлічека поступово ставало камінним, а може, просто людським. З часом він усе більше хотів віддати те, що отримав, і до цього його підштовхували спогади того чорного дня, коли він втратив одночасно двох близьких людей. Він більше не боявся нікого й нічого, і в зболеній душі було місце лише для одного — чорного бажання помсти, такої, яка б зробила боляче тим, хто навіть не пам’ятав, як розтоптав його на дорозі життя. Карлічек не знав ще як, але знав напевно: він помститься. Чоловік навчився непомітно прошмигувати в покої Анни Ельжбети й там — чи під ліжком, чи за шторою — довго-довго потай сидів, просто спостерігаючи й збираючи інформацію. Карлічек відчував: скоро, скоро момент помсти настане…
З грудневими холодами всі поспішили ближче до теплих господ. Повернувся після далеких роз’їздів і полковник Олександр Домбровський з військом. Зима — то тільки для Суворова час воювати, а всі правильні військові воюють, коли трохи тепліше. Он, навіть ґудзики не витримують холодів: виготовлені з олова, за температури, близької до мінус тридцяти, вони тріскалися й розсипалися на металевий пил. А який із тебе вояка, коли вся одежа розхристана? Цілі армії здавалися без єдиного пострілу після сильного морозу — він ставав найвидатнішим полководцем. Тож перечекати холод потрібно, відіспатися, від’їстися, коло гарячих бабів потертися, ляси поточити, а потепліє — можна й повоювати…
З прибуттям Домбровського на зимівлю все нутро руденької Дарки аж завило від дурного передчуття: за короткий день вона не встигала все довести до пуття на псарні, а сірих холодних вечорів ой як боялася. Казав колись їй дідусь: «Бійся не вовка, а того звіра, що на двох ногах». Не розуміла тоді, про що мова. А зараз знала навіть ім’я того звіра й боялася, дуже боялася… Та була одна людина… Хоча ні. Як то кажуть, «є люди, а є й людиська». Так от, Агнешка належала до людисьок, і людисько Агнешка, що ніяк не могла надіти подружній хомут на Яна Вільчека, — він досі випасав очима Дарку, — дуже раділа поверненню Домбровського. Він був потрібен для перетягування її затягнутої дошлюбної історії в новий статус — без префікса «до»… Конюший Вільчек належав їй лише після повного затуманення свідомості доброю дозою самогону, а без нього уникав Агнешку навіть поглядом. Кілька разів Агнешка заставала його за таємним спогляданням руденької красуні, і в той момент їй хотілося перетворитися на дику вовчицю й розтерзати спокусливу конкурентку.
— О, пане Домбровський, яка приємність вас знову бачити, — підійшла Агнешка до військового.
«А мені тебе — ні», — подумав Домбровський і сухо кивнув головою. «От сучий син. Гонору ще більше, аніж у нашого пана», — відчула неприязнь Агнешка, та продовжила втілення свого плану:
— І не тільки мені, пане Олександре, приємно. Одна дівчина призналася мені, що закохана у вас, тільки не сподівається на взаємність…
Чоловіче его Домбровського добре помазали медом. Полковник зацікавлено глянув на Агнешку.
— І котрій я маю догодити за добрий смак?..
Дарка, здавалося, була повністю задоволена своєю собачою службою серед гончих і бладгаундів: вичісувала, мила, годувала, вигулювала й світилася від повного щастя. Коли ввечері приходила на кухню, то майже ні з ким не розмовляла; відігрівалася пічним теплом, вечеряла й одразу йшла спати. Їй було краще між собак: вони не лицемірили, не кусали зненацька й уміли бути вдячними. Великий темно-коричневий пес на прізвисько Ясь став її улюбленцем: його й вичісувала довше за всіх, навіть інколи розказувала йому якісь новини двору. Мудрі очі собаки уважно вбирали всі людські емоції, і за трохи, здавалося, він навіть почне говорити. Ясь поважно виходжував по всій псарні за Даркою, терпляче вичікуючи, коли господиня знову приділить йому увагу. Двоє Потоцьких ніби й забули про існування псарні — обом було зовсім не до полювання, тож численне собаче товариство визнавало руденьку красуню головним собачим божеством.
