Таємниця галицького Версалю - страница 8
Карета в’їхала в міську браму Белза — старовинного містечка за дванадцять кілометрів від Кристинополя. З трьох боків оточене водою приток Бугу, а з одного — крутим підйомом, воно здавна було важкодоступне для ворогів. Франц Салезій відчував у цьому місті якусь душевну рівновагу чи через те, що отримав його як подарунок долі в тридцять два від бездітного дядька, тоді як решту маєтностей доводилося вигризати зубами або купляти (усі ми сентиментально розслабляємося, споглядаючи свої подарунки, і почуваємося дітьми-везунчиками, яких люблять), чи через те, що з цього містечка вийшла й здобула всесвітню славу чудотворна ікона Матері Божої Ченстоховської. До Белза константинопольська ікона, яку принесли в Київську Русь Кирило й Мефодій, потрапила завдяки шлюбам руських княжон із князями галицькими й польськими. І коли настав чорний час облоги міста монголо-татарами, місцеві жителі як останню свою надію винесли ікону на фортечну стіну… Коли одна з трьох стріл влучила в лик Богоматері, сталося диво: з «рани» потекла кров, а на татарів спала темрява — перелякані вороги відступили… А ікона з трикутним шрамом на лику творила й творить донині дива зцілення — спочатку у Львові, а тепер у Ченстохові в Польщі; та й обидві її копії в Україні — Лопатинська й Гошівська — теж стали чудотворними.
Кароль Сіраковський шанобливо відкрив дверцята карети, і Франц Салезій, крекчучи: «Старість — не радість», — зійшов на землю занімілими ногами. З родового будинку Потоцьких повискакували слуги й опустилися на коліна перед каретою.
— В-в-вітаю тебе, т-тату, радий т-тебе б-бачити… Як доїхали?.. — Станіслав Щенсний був заскочений несподіваним візитом батька й від хвилювання аж почав затинатися: змалечку йому втовкмачували, якого сильного, славного й багатого батька він син, і хлопець мав його за живого Бога… А якщо Бога ще треба було собі уявити, то тато… тато був реальний — з подвигами, звершеннями, з величезною владою, якою, як істинний Бог, одних милував, а інших карав. Тільки Бог міг мати таку силу й чесноти, як його батько. Тож Станіслав Щенсний, друге ім’я якого польською означало «Щасливий», а латиною перекладалось як «Фелікс», утілював усю велику родову славу Потоцьких гербу Срібної Пиляви: їхні військові звитяги, складні державні звання, економічний талант примножувати свої багатства — усе те, що ореолом поваги й заздрості оповило їхню фамілію… Та ж слава лягала на плечі вродливого юнака величезним тягарем відповідальності перед майбутнім свого роду — з дитинства він тільки й чув: «Вставай, бо майбутні королі довго не сплять», «Ти мусиш, бо ти Потоцький», «Вчи латину, французьку, німецьку — з королями колись будеш за одним столом сидіти…». Тож хлопчина змалку дуже боявся розчарувати своїх батьків і щось зробити не так… І той страх «щось зробити не так» був настільки сильним, що часом уводив його в повний ступор і зовсім забирав дар мови — Станіслав тільки тремтів від страху перед батьком, а той навіснів: дав Бог єдиного сина на чотири дівки, і той не вдався в Потоцьких… Юнака досі гнітив важкий, неприємний спогад про те, як у десять батько покликав його до себе дати прочухана за те, що грався в лови із сином кухарки. Франц Салезій тоді тільки грізно глянув, навіть іще нічого не встиг сказати, як… як Станіслав відчув, що штани змокріли проти його волі. Хлопця не били — ні, і пояснення тому страху Станіслав Потоцький шукав протягом усього життя. Можливо, дуже багато страху мали прислуга й вихователі, які оточували хлопця й утихомирювали його грізним опудалом батька? Не можуть, ну ніяк не можуть раби виховати вільну людину… Найкращі вчителі намагалися вкласти в голову іменитого дитяти повний комплект знань із математики, історії, латини, німецької, французької, і їм це більше не вдавалося, ніж вдавалося, бо при його народженні Бог, цілуючи дитя в голівку, очевидно, був більше зайнятий спогляданням красот свого райського саду, аніж математичним підрахунком дерев і плодів на них. Батько часто сердився на малого після відвідин занять, а хлопчика потім довго трусило… Хоча «забула баба, як дівкою була»: Франц Салезій сам лише трохи знав латину, а було б непогано, якби ще й французькою говорив так, як ненависний конкурент із женихання до Сенявської — Чарторийський, який так мило «ля-ля-фа-фа» з «де-амур», що в результаті Францішек — «па-па, мон амі Марі». Але то є гріх усіх батьків без винятку: хочуть від дітей більше, ніж самі могли втнути в дитинстві…
З віком страх перед батьком у юного Потоцького хоч і зменшився, але не зник остаточно. Уже понад рік Станіслав Щенсний практикувався в управлінні Белзом: ще підлітком його поставили на перший щабель шляхетної ієрархії — отримав від короля титул ротмістра, а в юнацькому віці батько зробив його белзьким старостою. Серед усіх учителів, яких найняв йому батько для домашнього виховання, найбільший вплив на Станіслава мав Маурицій Вольф зі своєю літературою й піїтикою, і ними юнак із великим задоволенням і займався б, та, як показує весь досвід буття людства, найкраще література й поезія вдаються голодним: де ви бачили ситого поета? Хоч і голодні пташки не співають, та й ситі вони мовчать… А Станіслав вилетів із такого родового гнізда, у якому століттями пташки були ду-у-уже ситими й такими мали залишатися надалі, тож для того хлопцеві довелося розпрощатися з улюбленим учителем і вникати в складні економічні питання. Щенсний мало що петрав у хитромудрих сплетіннях законів і намагався якось накласти їх на реалії складного для управління через строкатий національний і конфесійний склад містечка.
