Таємниця галицького Версалю - страница 9
Батько ходив кімнатою, розминаючи ноги.
— Щось холодна весна цього року… Як, уже сіють по околицях?
— Та я… щось не спостеріг…
Франц Салезій пильно глянув на сина, трохи помовчав.
— А злоті наші, сину, починають рости на околицях і навесні… Ну а загалом тихо тут, заворушень нема?
— Та ні, українців менше третини, тож працюють, як і поляки та євреї.
— Добре… Не треба нам тут ні їхньої гайдамаччини, ні барських конфедератів, ні російських військ, а то без штанів залишимося, як якісь голодранці… Давай, Станіславе, документи — подивлюся, як ти тут справляєшся… — Старий Потоцький заглибився у фінансові книги. — А що то цеховики так погано податки сплачують?
— Та кажуть, що менше продавати стали, війна ж з усіх боків…
— А партачі, бачу, узагалі нічого не сплатили… — Франц Салезій нахмурився. — Що ж будемо з ними робити, сину?
Станіслав звів брови й знизав плечима; старий звернув запитальний погляд до свого секретаря.
— Збільшимо їм шарварок — хай ідуть дороги ладнають, чи мости будують… чи ще що для громади потрібно, — гідно витримав іспит Кароль Сіраковський.
Старий дідич лишився задоволеним почутим.
— Гм… А це щось не те-е-е, — знову видивився батько черговий підозрілий факт у документах. — Нехай майстрам війна завадила, але їсти ж завжди хочеться, і люду в нас зі сходу трохи прибуло — прибутки від млина мали б вирости, а тут чогось упали…
Станіслав Щенсний починав потроху почуватися десятирічним хлопчиком.
— Поклич-но Домбровського, — звернувся старий до Кароля й, заклавши руки за спину, почав виходжувати з колишньою молодою завзятою рішучістю по периметру кімнати. За кілька хвилин Домбровський витягнувся перед дідичем. — Слухай сюди… З’їздіть-но із Сіраковським до нашого млина… Побудьте там годину-дві, подивіться, який там рух, чи є черга, чи нема; поговоріть із людьми, чи часто збіжжя возять до млина, чи ні; потім — з мірошником, що він скаже… А потім що, Каролю?..
— А потім або мірошника за дупу й сюди, на дибу, або по селах: по хатах таємні жорна шукати.
— Так, добре… Так і зробіть…
Гінці поквапилися, і Потоцькі залишилися удвох. Станіслав починав входити в давно забутий дитячий стан ступору: кутики вродливих чуттєвих губ опустилися, нервова жилка на рельєфному мужньому підборідді зрадницьки виказувала хвилювання, лагідні карі очі уникали прямого погляду й набирали вологого блиску, високий лоб вкрився зрадливими намистинами поту. Батько помовчав, споглядаючи у вікно від’їзд гайдуків. Обернувся, спостеріг знайомі зміни на обличчі сина, хвилю подумав.
— Ти бачив, Щенсний, як у кузні роблять метал? — Станіслав заперечливо хитнув головою, не підводячи погляду. — Беруть купу такого рудого каміння (воно не дуже тверде, гепнеш — можна розлупити) і кидають у п’єц, і вогнем його, вогнем, поки не потече річкою у форму… Трохи охолоне — і луплять по затверділому й ще гарячому важченним молотом, і шур-р-р — у холодну воду, і знову б’ють, і знову у вогонь… Так і людина стає міцною тоді, коли витримує всі негаразди, і хоч вони нам зовсім, зовсім не подобаються, бо боляче б’ють, а мусять, мусять таки бути в нашому житті, як ті вогонь, вода й молот, щоб стали ми міцними… щоб могли всю нашу біду й ворогів краяти, як той меч… а ні — то чийсь меч скарає тебе… Ти ще молодий, ти як та руда, що щойно потрапила до п’єца… Не переживай, у тебе все вийде, я тобі допоможу… Щоб ти не робив помилок, маєш набиратися досвіду… А щоб той досвід у тебе був, мусиш і помилятися… Але трохи менше треба помилятися, Щенсний, — закінчив батько.
— Д-дякую, тату… Я… я старатимусь, — вирівняв поставу й погляд молодий Потоцький.
— От і добре. А я тобі помічника дам — Кароля Сіраковського. Він тебе навчить у житейських ситуаціях розбиратися: уже довго мене в секретарях слухає — підкувався.
— Дякую, татку… А як там мама?
— О-о, мама… Керує маєтком, як апостол Петро раєм… Виставу до Великодня готує, просила тебе привезти, бо там головну роль для тебе пан Вольф приберіг.
— О, а вистава про що? — Обличчя Станіслава Щенсного випогодилося й засяяло щастям.
— Не вникав, сину. Навколо такі вистави з такими закрученими сюжетами щодня творяться, що й у страшному сні не побачиш…
Посланці Потоцького прибули на млин. Холодна вода була на весняному підйомі й гарними потужними потоками спадала з дерев’яного колеса. Під млином на возі сиділо двійко обідраних хлопів із кількома мішками збіжжя: чекали сигналу мірошника, бо той щось там долагоджував. Перелякані появою військових, чоловіки злізли з підводи й нервово зам’яли шапки в порепаних руках.
— Що, люди закінчилися чи зерно пропало? — поцікавився Сіраковський.
— Та ні, люди є, Богу дякувати, — непевним голосом обізвався молодший, — ледве зиму всі протягнули… Ото з цілого села назбиралисьмо, між усіма й борошно поділимо…
— Аби лишень людям до кропиви молодої дотягнути, а худобі — до паші, — долучився до розмови старший.
Хоча ситуація з податками з млину й прояснилася, Домбровський не бачив себе в ній, а його егоцентрична натура прагнула самореалізації або як військового, або як просто фізично сильного хлопа — байдуже, але щоб комусь-таки було добре: чи йому, чи його господареві.
— Ти, Каролю, тут побудь, а я порозглядаюся, може, ще що цікавого побачу…
На пагорбі неподалік від млина двоє малюків бавилися, пасучи гусей; смішно брикали козенята біля прив’язаної кози… Цікаве було нижче за течією: молодиця в припіднятій спідниці, звабливо виставивши ноги, стояла у воді й полоскала білизну. «Оце воно — те, що треба», — пришпорив коня Домбровський. За шумом води жінка не помітила появи вершника й вправними рухами продовжувала вимочувати білизну, плавно й ритмічно похитуючи стегнами; повні груди вивалювалися з розстебнутої сорочки; білявий кучерявий пушок на шиї розвівався вітром. У Домбровському прокинувся жеребець, і він прагнув свого: весна ж…
