Таємниця галицького Версалю - страница 83
Тож кожен на весіллі, отому святі ненажерливості й марнославства, мав свої певні завдання. Мав таке завдання і Якуб Коморовський — час, уже найвищий час поговорити з фактичними сватами. Дитинка на підході, Гертруда плаче від самотності — вистачить тієї таємничості. Негоже, коли дівчина після шлюбу залишається в домі батьків. Навіть якщо той шлюб таємний.
Та й уся його таємність лусне за два місяці з першим криком маляти. Якуб був сповнений рішучості зірвати оту непотрібну завісу з життя своєї сім’ї. Його м’яка й тактовна натура довго збиралася з духом і словами — тепер він дозрів.
— Пане Коморовський, вітаю вас! — Анна Ельжбета стримано всміхнулася сусідові — не ті статки, щоб більше старатися. — А де ваша дружина й діти? У вас, здається, донька на виданні? — запитання, узагалі-то, не потребувало розлогої, та й будь-якої відповіді такої дрібноти, як Коморовський, але Якуб, що дуже прагнув почати з’ясування стосунків і тисячу разів моделював у своїй голові словесну дуель із Потоцькими, не мав такого варіанта початку у своїй голові, тож трохи забарився й тільки набрав повітря для якогось мудрого слова, як його погляд наштовхнувся на благальні очі Щенсного.
— О-о-о, доброго дня, пане Якубе! — поспішив Станіслав у компанію до матусі. — Раді вас вітати в нашому палаці, — м’яко й наполегливо відтіснив Коморовського вглиб натовпу. — Як там вона? — спитав неголосно Щенсний, стоячи впритул до Якуба.
Якуб із болем в очах відповів:
— Страждає. Дуже сумує. І мені, батьку, це теж дуже болить. Я хочу нарешті ясності, Щенсний. Через пару місяців уже й твоя дитина на світ вийде. Годі дурня клеїти…
У Станіслава Щенсного забігали очі, як у кишенькового злодія: «Не приведи Бог комусь почути…»
— Ви знаєте, пане Якубе, я… я теж мучуся й страждаю через цю ситуацію… Довіртеся мені. Усе має бути добре, — штампованими заспокійливими фразами говорив Щенсний.
— Слухай-но, може, уже годі? — рішуче почав Якуб, та тут підбігла служниця.
— Перепрошую, панство, та вас, пане Станіславе, кличе до себе батько.
Щенсний, що вже аж змокрів від неприємної й непередбачуваної розмови, спритно рушив убік.
— Згодом… Давайте пізніше, пане Коморовський, — і зник між гостями.
Якуб відчув холодну некомфортність: бридка невизначеність продовжувала тримати всю його родину на гачку пекучого осоромлення й приниження. Чоловікові спершу хотілося заплакати, а потім виникло страшенне бажання дати в пику всім підряд, хто належить до дому Потоцьких. У результаті Якуб рушив до столиків із горілкою…
У кабінеті батька на Щенсного чекав нарешті й приємний сюрприз: усміхнений наставник Маурицій Вольф щойно повернувся з Європи.
— Пане Вольф! — давно Щенсний так щиро не втішався появою кого-небудь. — Я дуже, дуже радий вас бачити… Мені вас так бракувало… Маю багато чого вам розказати… Давайте завтра, гаразд?
— Звичайно, мій друже… І я для тебе маю багато цікавого, — і Вольф, і Щенсний аж світилися від радості.
Вродлива й ставна Катажина Косаковська ловила на собі неоднозначні погляди гостей; і сигналізували вони про ставлення людей до барських конфедератів. Захоплені були в прихильників прогресивних змін у Польщі, боязкі — у тих, хто зовсім не був готовий ні до політичних змін, ні до змін у бік зменшення своїх кровних статків. Зима, що відігнала війська російського запроданця фон Древіце з-під Ясної Гури, яку стійко утримували патріоти під проводом Казимира Пуласького, спричинилася до паузи в розвитку подій. Кожна сторона намагалася використати це у своїх інтересах. Не вдалося фон Древіце знищити твердиню конфедератів, які там уже й про детронізацію короля клич кинули, не вдалося… Цілковита й незвична для Московії поразка. Навіть цинічна й нахабна обіцянка всіх у живих залишити і ще й додому відпустити замість заслання в Сибір, як би дуже пасувало, не допомогла… Поборюкалися, погралися в патріотів — годі… Так же ж ні, не оцінили, сволота, російську великодушність імператриці-матушки… Та ще й Казимир Пуласький перед тим демаршем довів Росію до точки кипіння: заявив у відповідь, що теж дозволяє імперським солдатам цілими й неушкодженими забиратися додому й навіть покаже шлях до самісінького Петербурга… Помста-а-а!!! Концентроване бажання й необхідність помсти висіла масивною сокирою в повітрі російського двору. Нехай-но прийде весна — зматеріалізується вона й пообрубує голови польським півням. А то всі навколо Росії вже й собі голови попіднімали й починають думати, що можуть із-під імперської руки вийти… Литва щось там готує на допомогу конфедератам… І європейські країни починають співчувати Польщі, як сльозливі панночки слабшому на гладіаторських боях. Ні-і-і, Росія такого не пробачить і просто так не залишить. Хай-но зима закінчиться…
Катажина Косаковська, головний «скарбник» тієї польської визвольної боротьби, теж добре розуміла призначення тієї зимової паузи і для всіх сторін, і для себе. Ще, ще трохи б зібрати коштів. Іще бодай незначне, аби лиш збільшення військових сил — і перевага може бути на боці нової й незалежної Речі Посполитої. Ті польські запроданці, що вкупі з росіянами захищали своє наповнене Росією корито, уже достатньо обезсиліли; росіяни ще й тягли війну з Туреччиною. Двох фронтів навіть для російського Гулівера забагато… Відкритий виступ Франца Салезія зі своєю армією в більш ніж п’ятсот осіб міг би стати каталізатором кінцевої перемоги. А виступив би Потоцький — за ним би сніговою лавиною пішла й решта — ефект впливу сильного авторитету діє в усіх випадках життя… Переконати його потрібно — таку мету мала на ці дні пані Катажина.
