Таємниця галицького Версалю - страница 82
— Подруго моя люба! Що, сумувала за мною — признайся? — Відчуття самозакоханості било в ній сильніше, ніж термальні джерела в Будапешті. — Погуляємо, поп’ємо знову на славу?.. — Дурнуватий сміх із підтекстом спогадів завершив вітання.
Анні Ельжбеті, як і всім паням, відбирало мову перед більш напористими й хамовитими, тож вона з дурнуватою усмішкою лише згідливо хитала головою. Майбутня невістка Жозефіна Мнішек розквітла ще більше: її краса, позначена ще й печаткою інтелекту й оповита аурою потаємного сексу, робила її Афродітою кристинопільського Олімпу. Пан Мнішек, чи то повільний і флегматичний за своєю природою, чи то постійно змучений невгамовною й ненаситною дружиною-наїзницею, ліниво входив у нову обстановку. Франц Салезій по-дружньому поплескав майбутнього свата, стиха повідомивши:
— Ти знаєш, Єжи, а ті руські засранці до мене на весілля припхалися.
Єжи Августин Вандалін Мнішек здивовано глянув.
— Хто-о-о?
— Посол новий, Волконський, лисяча морда… І той нахаба, генерал Рум’янцев… Видно, обробляти нас тут будуть… У штани трохи насрали, бо від Ясної Гури довелося їм відступити, та й бояться, щоб ми тут до чогось нового не домовилися, бо як у кулак стиснемося, то можемо й писок їм натовкти…
— Так то ще треба стиснутися… А що там стискуватися: на холєру той акт детронізації? Наперділи ним на всю Європу, от і Європа ніс від нас верне. Не знаю, Францішеку, як ти, та я не готовий іти ні до конфедератів, ні до короля нашого, огира руської імператриці. Нех собі чубляться. У нас свої плани на свої гроші… Поженимо дітей, а там щось виплетемо. Головне, щоб нам було добре. Хочуть собі воювати — нех воюють. Кому що Бог призначив, той волочить. Кожен Ян має свій план… — аж змучився від довгої мови пан Єжи.
Франц Салезій згідливо похитував головою: нікому з двох магнатів, що довго видряпувалися на вершину благополуччя, не хотілося злетіти з неї за мить патріотичної слабкості. Посол Волконський і генерал Рум’янцев із привітно-презирливими посмішками зверхньо споглядали парад марнославства в польському варіанті.
— Ну как думаете, господин Румянцев, удастся нам наконец-то этого старого осла Потоцкого запрячь?
Товстопикий генерал із поросячими очками ствердно похитав головою.
— Сложный, сложный человек… Да что там говорить: старого воробья на мякине не проведешь… Но я так думаю, что он должен быть готов к сотрудничеству. Умань-то многого стоит. Не откажется, нет: слишком много пожил, умный стал, мать его…
Волконський задумливо хитнув головою.
— Подтолкнуть бы как-то это дело надо было бы… Только как и чем — никак не скумекаю. Ну ничего: погуляем, поразговариваем с этими пузатыми денежными мешками, а там, может, что-то и нарисуется. Может, повезет кого-то за яйца ухватить, чтоб России-матушке послужил, — задоволено заіржали троянські коні кристинопільського весілля.
Генерал із єхидною посмішкою додав:
— Да всех их хорошо было бы прямо отсюда в Сибирь, чтобы морды ихние да на холоде русском попроще стали. А то ишь, возомнили себе, что могут у нас под носом делать, что хотят, без спросу. Не-е-ет, гуси жирные, не будет так, как вы себе надумали… Ишь, возомнили себя самостоятельными… Не таких обламывали… Не доверяю я им, ой не доверяю… Пока зима, договориться между собой могут. Легче этого не допустить, чем потом пожар тушить.
Посол Волконський згідливо кивнув: ця чи невизначена, чи прихована у своїй визначеності маса дійсно могла отут домовитися діяти спільно. От би якось кинути непомітно ложку непідписаного російського дьогтю в той медовий весільний казан… Рідко ж отакі ваговиті за ранжиром збіговиська в Польщі бувають. Та й сюди вони з генералом приїхали не тільки мед-пиво пити. Нема більш балакучих і цінних людей, як добряче підпиті: розкуті і в словах, і в думках, і в гріховних слабкостях — усе стане добре зрозумілим для російського вуха й ока. Та й що там вони, поляки, можуть випити супроти російського, генетично натренованого алкоголем організму! Носять собі малюсінькі келишки, попивають і з того вже й веселі… Та дати вам до рук нормальні руські мірки — о-о-о, та ви б тут усі впали замертво штабелями… А чи покосами, як трава на сінокосі… Посланці двоголового орла любили все дволике. Та й самі вони були як той двоголовий орел: не тільки терпляче переслідували здобич, а й аж двома головами удвічі пильніше видивлялися і явне, і приховане, щоб у потрібний момент боляче запустити гострі пазури в тіла неугодних. Кожен високий російський чиновник мав зазвичай два обличчя й дві натури: для тих, хто вищий від нього, — запопадливу морду, підібгані передні лапки й мирний хвостик бубликом, а для нижчих — оскал і нутро голодного й непередбачуваного вовка. Російські посли утворювали експортний варіант, гібрид песьововка — хитру й підступну гієну, що вміла підлаштовуватися під ситуацію.
Песьововк Волконський привітно всміхався й лащився до високого магнатського панства; пускав довгі зацікавлені погляди в бік заміжніх підстаркуватих пань — завжди знайдуться романтичні дурепи, що попадуться на гачок інтиму — тілесного чи безтілесного… Червоний сигнал тривоги, що виходив від мундира сусіднього з послом генерала Рум’янцева, лише додавав фантазіям жіночок потрібного адреналіну — ну чогось-от є таки жінки дурні за натурою: чим більше все відкрито й вперто не то що сигналізує — волає: «Не лізь! Не потрібно це тобі!» — тим більше бажання заскочити туди… Напевно, усе за Дарвіном — відколи ще наша ДНК була частиною ДНК метелика…
