Таємниця галицького Версалю - страница 85
Повітря в кабінеті Франца Салезія змінило свою земну густину на свинцево-важку — таку, як у пеклі. Станіслав Щенсний стояв по центру — саме там був вхід у його пекло. Хлопець був один, один як перст, і шансів відкараскатися від Божого, тобто батьківського суду, у нього зовсім не було. Не було в нього більше жодної підтримки ні видимого, ні невидимого, ні земного, ні небесного янгола-охоронця, який зміг би на противагу його препаскудному гріху сказати добре слово чи згадати добру справу — усе, усе блідло й зменшувалося до мікроскопічного рівня на тлі того, що він втнув.
— Як, як ти міг таке зробити?! Ти, майбутній король Польщі… Хоча, — знервований Франц Салезій із гіркотою махнув рукою, — ним ти вже точно не будеш… Ти будеш хіба королем шльондр у публічному домі… На кого, на кого ти поліз?! Та під кожною спідницею одним майстром наштуковано! Ти за статками, за грошима рівну собі шукай! Та й яке «шукай» — знайшли ж тобі! Так ні, вибрав якусь голодранку… О-о-о, Боже ж ти мій… Треба, щоб аж так яйця засвербіли, щоб та-а-аку дурницю втнути…
— Та то, Францішеку, катастроф-ф-а-а-а… — завила з плачем Анна Ельжбета. Вона ще не прийшла до тями від почутого, і вологий рушник на лобі допомагав свідомості знову не відлетіти. — Як, як до нас Мнішеки поставляться?.. Та то хіба до Америки втікати… До індіанців… Там теж курви слабкі на передок є, сину…
— Що ти верзеш, Анно?! — розлютився чоловік. — Та таким вар’ятам нема чого взагалі розмножуватися! Ні в Америці, ні в Польщі! Ти, ти хоч розумієш, що ти не тільки не до тієї постукав, а й усе своє життя перекреслив! Нема тепер тобі входу нікуди — ні до сейму, ні до масонів — туди голопупенків дурнуватих не беруть! Туди беруть таких, що головою думають, а не передком! — Батько з виглядом розгніваного Зевса виписував кола навколо Щенсного, а той стояв і плакав, як мала дитина, розмазуючи сльози по лицю й шморгаючи носом. — Та що там говорити… — продовжував із гіркотою старий. — Ти все моє життя споганив… Сімдесят літ мого життя коту під хвіст… Пся крев… Та я так чекав сина… Бож-ж-же праведний, — палко звернув погляд догори, — і чого ти дав мені тільки одного сина… Чим я тебе прогнівив?.. — сильніше в унісон на тих словах заридала Анна Ельжбета. — Та й дав придурка, на якого я такі надії покладав… Ні-і, сину, ти не тільки своє майбуття перекреслив, а й усе моє, розумієш, мо-о-о-є життя. Та я отут роками сиджу тихо, як павук у кутку… як гімно в траві… Усе, усе терплю; ніде ні в які непотрібні ні союзи, ні стосунки, ні обговорення не вступаю — і все, все заради того, щоб ти мав добру репутацію й підтримку. Навіть коли хто мені в пику плюнув, я витерся й стерпів, щоб потім вони тебе за свого мали. Усе тобі дорогу вимощував до влади, до грошей, до трону… Не пустили мене до нього інтригани засрані, та тепер прозріли… Кажуть, що Щенсний — найкраща тепер кандидатура… Нема. Нема тепер кандидатури… Нема мого життя… — Виснажений Франц Салезій сів і в розпачі підпер голову руками.
Естафету підхопила мати:
— Чого, от чого тобі бракувало, сину?! Та сказав би — купили б тобі таку, що ноги б розставляла, коли б тільки захотів… Нащо, нащо було шлюб брати?
— Я… я… к-ко-хаю її, м-м-мамо, — нарешті, заїкаючись, подав голос Щенсний.
— Сину-у-у… Та перша любов як гадюка: як не вкусить, так мука… За тих три хвилини твого чоловічого щастя ну не треба було ні свою шию, ні прізвище наше в той шлюбний хомут пхати! Та ніхто, ще ніхто з Потоцьких на гачок такої дурниці, як кохання, не купувався! — істерично вигукувала мати.
— Ой… — застогнав батько, — кажу ж тобі — придурок… Що, ми погано з матір’ю живемо? Та ми не за себе думали, не за якесь кохання, як одружувалися… Ще навіть коли вас і в думці не було, ми про вас, своїх дітей, дбали… А ти що, наклепаєш їх і голими по світу пустиш?
Щенсний заперечливо похитав опущеною головою. Батько знову вибухнув:
— Ну та як нє? Ти що, засранцю, собі думаєш — що я тобі тепер спадок вділю? Після того, як ти мене ославив на цілу Річ Посполиту, спадку тобі не бачити, як своїх вух. Так і знай.
Щенсний упав на коліна.
— Т-т-тату, м-м-мамо, пробачте, пробачте мені! То… все вона… Вона винувата… вона перша то почала… — розмазував соплі по обличчю.
— От кур-р-рва блудлива, — прошипіла Анна Ельжбета, — розпусниця обшарпана… Роздерла б на кавалки й сіллю б присипала…
Слів уже було сказано багато. Перша пара з шумом відкрила клапан емоцій. Важке мовчання повисло в кабінеті, лише схлипування Щенсного розбивало його на невеличкі шматочки. У свідомості батьків починали пробиватися нові думки й нові запитання, що мали на меті пошук виходу з цього лабіринту. За дверима тихенько, ніби прогулювались і чекали аудієнції, походжали Волконський із Рум’янцевим. Голосні емоційні крики донесли до них усю суть події, яку ще потрібно було обговорити й мудро використати.
— Так мы попозже зайдем, — сказали слузі й пішли до своїх покоїв виплітати з почутого користь для себе. Та святе місце порожнім не буває — мала Людвіка, що перейняла від мами звичку підслуховувати, узялася нізвідки й із сердитим виглядом і підібганою губою — зовсім, як мама, — показала камердинерові рукою «Іди геть!» і почала й собі вникати в доросле життя. Нові думки й нова емоційна пара почали формуватися в кабінеті й проситися назовні. Більша інтриганка Потоцька додумалася до очевидних речей першою:
— Гм-м… Та ти то не міг сам зробити, ну ніяк не міг! Та то якась свинота мусила тобі допомагати! І з ким ти туди їздив — на зальоти до того Сушна? — Син мовчав. — Не чую, Щенсний! — з натиском вигукнула мати.
