Таємниця галицького Версалю - страница 86
Син схлипнув:
— З Каролем… І ще з двома гайдуками…
— Йолопи… Та їм більше не жити… — зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета.
— Почекай, почекай, Анно, — стримав дружину Францішек. — Усі, усі голови полетять, про те мови нема. Та подумаймо, що робитимемо з отим його непотрібним шлюбом…
— А дитина?.. Моя дитина?.. — схлипнув Щенсний.
— Як ти кажеш, що вона сама то почала, то ще не знати, чия то дитина, — відмахнувся від синового жалю, як від мухи, батько. Щенсний затулив обличчя руками й мовчки ридав. Батько холодно подивився на нього. — Годі… Годі — я сказав!.. Скликай, мати, рідних, будемо думати, що робити…
— Добре… Та спочатку тих засранців власними руками вдушу, — рушила до дверей Анна Ельжбета.
— Пане Каролю! Пане Каролю! — наполегливо стукала у двері до Сіраковського Пелагея Людвіка. Сіраковський тільки-но взявся до приємної справи поцілунків і притискань із гарною панночкою з весілля, як тут мала Потоцька всю ту справу зупинила.
— Ну що там, панянко Людвіко? — трохи прочинив двері Сіраковський. — Я ще вийду з вами потанцювати, обіцяю…
— Пане Каролю, не брешіть, бо не вдасться то вже вам ніяк… Утікайте краще, бо зараз вам від моєї мами гаплик буде… — задихана від бігу дівчинка хотіла ще щось говорити, та Сіраковський і так усе зрозумів, швидко випхав панянку з кімнати й почав збирати речі.
— Сір-р-р-аковський! Де те невдячне бидло?.. — коридором сунув тайфун на ймення Анна Ельжбета. «Не встиг… Не хочу на іспанського осла, ні», — промайнуло в голові молодика. Відступ був відрізаний. Кароль рвонув на себе вікно і, заплющивши очі, бомбочкою пішов униз із другого поверху. Два кущі прийняли його, молодик сп’явся на ноги й блискавично побіг за конем.
— Уб’ю-ю-ю-ю! — вовчицею завила вслід пані Потоцька, аж собаки з псарні відгукнулися своїм виттям.
Сіраковський скакав, не оглядаючись. Холодний вітер куйовдив неприкриту голову молодика й проникав в усі шпарини легкого одягу, та Кароль тримав закоцюблими руками вуздечку й гнав коня без упину. «Боже, врятуй… Не дай мене тій чортиці…» — шепотіли фіолетові від холоду губи… За годину на задньому дворі палацу слуги з великим жалем дивилися, як добротні й красиві речі маршалка Сіраковського горять різнокольоровим і високим полум’ям…
Після того, що ще повинен був пережити Станіслав Щенсний у кабінеті батька, йому вже точно не став би ніякий суд страшним — ані людський, ані Божий, ані пекельний. У кімнаті сиділи зі стурбованим та осудливим виразом усі ті, хто мав щось мудре порадити для такого безпрецедентного випадку: подружжя Мнішеків, Катажина Косаковська, пан Вольф. Щенсний не піднімав опущеної голови. Такого сорому він іще не зазнавав.
— Шановне панство, мені важко говорити. Сталося, як сталося, — вступ давався Францу Салезію непросто, — наші сусіди Коморовські із Сушна скористалися і молодістю, і наївністю мого сина. Підступно заохотили його до зв’язку зі своєю донькою. Вона спокусила його, завагітніла й обманом — бо ж наш син — порядна людина — змусила… — аж закашлявся, — одружитися з нею… Таємно…
Марія Амалія обвела всіх заокругленими від подиву очима й вибухнула диким реготом. За хвилю вигукнула:
— Ти що, Францішеку, нас за повних дурнів маєш?! А ти, ти, де був ти? Та й узагалі, Єжи, вставай, їдьмо додому, — і різко зашурхотіла спідницями.
Та флегматичний Єжи Мнішек недарма довго керував депутатами-психопатами сейму.
— Сядь! — несподівано твердо наказав дружині. — Сядь, я сказав. Побити горщики — діло нехитре. Сядь, Маріє… — Дружина підібгала губу й бухнулася назад на стілець. — Шлюб треба анулювати, раз був обман, — дивився святими очима Мнішек. — Я бачу, що ти розкаюєшся? — чи то ствердив, чи то запитав у молодого Потоцького. Щенсний важко хитнув головою. — От нехай і напише заяву на розлучення з відмовою від шлюбу. А що — як хлоп жалкує й був обман, то чого ж?.. Духовний суд піде назустріч, як будуть заяви від обох сторін, — стенув плечима, — це ж усе нескладно, Францішеку. Давай ту… як її… ну, дівку ту розпусну сюди, і нехай теж пише.
Францішек неквапно дістав із шухляди папір, поставив перед сином чорнильницю з пером, поклав на стіл аркуш.
— Пиши.
У Щенсного зрадливо затремтіли губи. Руки тряслися, коли він узявся за перо.
— Пиши… — спокійний голос батька дістав загрозливі нотки. — А де нам краще ту справу розірвати? — зупинився Франц Салезій. — Де в нас краще все пригодовано? — обвів очима присутніх.
Катажина Косаковська, яка поринула в глибоку задуму від почутого, — усі її плани тепер валилися, — стрепенулася:
— Та у Львові. Там у нас родичка є, у монастирі при консисторії, Текля Потоцька. Вона долучиться, і все має вийти. Тільки потрібно було б ту дівчину туди доставити, щоб сама ту заяву подала, без жодного примусу. І як то буде, Францішеку? — запитально дивилася на старого Потоцького.
— Так і буде: завтра пошлю гінця до тих самозванців, нехай приїжджають для розмови. Ну що, написав? — звернувся до сина. Блідий, як стіна, молодик мовчки простягнув батькові аркуш. Старий пробіг очима, ствердно кивнув: — От і добре. Довго ж, сину, тепер нам доведеться гімно з твого шляху відгрібати. Та ти сам його туди наклав. З палацу ані руш, зрозумів? — Син кивнув. — Пане Вольф, — звернувся Франц Салезій до Мауриція, — тепер я маю превеликий жаль, що вас не було. Не було кому йому мозок провіяти… Тепер прошу вас бути коло мого сина і вдень, і вночі. Не маю я більше підстав йому довіряти, — холодно закінчив Потоцький. Пригнічений побаченим і почутим Вольф хитнув головою. Публічна екзекуція добігла кінця.
