Таємниця галицького Версалю - страница 87
— Ну что, господин Волконский, делать будем с этой информацией? — засопів маленьким задертим носом-п’ятачком генерал Рум’янцев.
— Хорошо бы прижать этого Потоцкого как-то, чтобы вышел из игры надолго и не думал ни за конфедератов, ни за политику вообще — пусть свой салат домашний разгребает… И чем дольше, тем лучше…
— Да-а-а, гляди-ка, до чего додумались: сынка своего, эту тряпку, на трон посадить хотят, — задумливо сказав песьововк Волконський. — На всякий случай нужно эту проблему нейтрализовать… А знаешь что, генерал ты наш… — Якась блискуча думка зайшла під перуку Волконському. — А отлично было бы не просто их брак по-законному разорвать, а с треском, со скандалом… Таким зловонным скандалом, на пол-Европы чтобы…
— Ну, господин посол, эко ты загнул или нарисовал… Поконкретнее можешь?
— Пока нет, пока нет… — задумливо походжав посол, — но нужно хорошо подумать, чтобы нас там потом не примешали. Достаточно того, что мой предшественник Репнин тут себя вел довольно развязно. Поляки на него и на Россию сильно в обиде, зуб имеют…
— Да хватит с ними тут хороводиться… Будь моя воля — я бы им всем зубы до единого повыбивал. — Генерал любив справу масового вибивання зубів і не тільки. — Вон турок под себя почти подмяли, и крымских татар на колени поставили, и уж мало кто говорит вместо «Малороссия» «Украина»… Княжество Литовское тоже приструнить надо бы… А там — гляди — и все их земли уже наши, российские и православные…
— Подумаем мы еще с тобой, поразмыслим. Нужно, ой как нужно что-то придумать, — тер у задумі чоло посол Волконський.
Лице Анни Коморовської пашіло вогнем після розповіді чоловіка про візит до Кристинополя. Уже кілька разів вона перепитала й вислухала всі деталі з’ясування стосунків із Потоцькими. Якуб, який осмілів у рідних стінах, мав переконливу інтонацію впевненої у своїй беззаперечній правоті людини. І Щенсний, і Анна Ельжбета в його розповіді виглядали смішними, винуватими й безпорадними. Весь спектр позитивних емоцій і відтінків голосу Якуба ніс основний енергетичний посил: «Я зробив добре. Потоцькі близькі до каяття. Скоро приїдуть родичатися». Та Анна Коморовська, спираючись на свої свіжі спогади, мала інше враження: навряд чи такі зверхні люди стерплять такого копняка під зад своєму самолюбству. Є правила доброго тону для всіх загалом, а є для певної касти. Каста королів-магнатів — круликів — мала свої уявлення про те, «що, з ким, як і кому». Ти не можеш бути справжнім крулем, як дозволяєш якомусь безпородному шляхтичеві-засранцю обійти тебе на шахівниці життя й зайняти твою, королівську позицію. За кілька століть магнати виробили неписаний закон чистоти круликівської раси. А закон раси непорушний. І якщо ти не магнат, то в очах магната ти як член касти недоторканних в Індії. Не перемішуються вода з олією, ні. Разом можуть бути — контактувати, варитися в одному котлі справ, а перемішуватися — ні. Магнат і немагнат — два окремі біологічні види, що вже кілька століть у Польщі не кровозмішуються. Та Якуб Коморовський, не дуже давній виходець зі Словаччини, ще не досконало вник в оті расово-соціальні відмінності Речі Посполитої і все ще мав хоч кульгаву, та надію на вирішення ситуації відповідно до стандартів людських і Божих норм поведінки. Анна з тривогою дивилася на чоловіка: відчуття незахищеності й невизначеності не полишало її.
— Якубе, — несподівано мовила дружина, — а я от усе думаю: а що б ти і я відчували, якби до Гертруди залицявся якийсь шляхтич-халупник? От є ми, а тут наша дитина бац — і таємно одружилася зі шляхтичем, гарним, розумним, але в нього тільки шість хат і кількадесят моргів поля?..
Якуб, що вже встиг стати вдома безтурботним напівбойовим півнем, спочатку хотів вибухнути якоюсь зневажливою промовою й навіть набрав повітря в груди, раптом усвідомив двоїстість запитання дружини. Уся його розважлива мудрість і безшабашність звалилися в мисливську яму отого запитання-капкану. Чоловік сів, покрутив головою.
— Та-а-ак, жінко… Умієш ти забити цвяха в голову… Ти права: роздер би його на шматки…
— То чого ти очікуєш інакшого від Потоцьких?
Обоє надовго замовкли, розкладаючи ситуацію на нові полички.
— Не знаходжу я ніякого доброго для нас виходу, Якубе, — порушила мовчанку Анна.
— Ну так не вб’є ж він нас, Анно!
— Убити точно не посміє, а от щось через суд змінити може й спробувати… Усі суди працюють так, як скаже їм старий Потоцький. Я думаю, чоловіче, що нам треба звідси їхати до Львова. Там для нас і наших дітей буде спокійніше.
— Почекай, Анно. За кілька днів дасться чути. — Коморовський усе ще оптимістично вірив тим викоханим почуттям правоти, що залишалися в нього після приїзду.
Далося чути швидше — уже на другий день. Десять вершників у багатих червоних кунтушах в’їхали в село, спричинивши заніміння всього люду, що спостеріг їх через маленькі вікна. Олександр Домбровський зовсім не був привітним із власником Сушна, навпаки — показна зверхність вихлюпувалася через погляд й інтонацію.
— Честь, пане Коморовський! Маю до вас послання від Франца Салезія Потоцького. — Навіть не спішившись, полковник подав конверт Коморовському. — І мені наказано дочекатися відповіді, — додав холодно.
Зазвичай гостинний Якуб спочатку хотів запросити людей у тепле приміщення, та навіть його нетренований інтонаційними переливами мозок уловив оті наказовість і зверхність, тож господар повів бровою й мовчки пішов читати послання. «Наказую вам, пане Комаровський, і вашій доньці Гертруді-Христині приїхати негайно в Кристинопіль для вирішення справи з незаконним одруженням вашої доньки з нашим сином. Той обман і розпуста вашої дочки є розкриті, підтверджені сином і свідками. Пропоную вам спільно вирішити цю проблему. Мої військові допоможуть вам дістатися». Якуб не вірив своїм очам. Він перечитував лист знову й знову та розгублено кліпав очима. Фактично його й Гертруду вже отут брали під варту… чи в полон… Анна обережно вийняла аркуш із рук занімілого чоловіка, перечитала, сполотніла. Хвилю подумала й рушила надвір.
