Таємниця галицького Версалю - страница 97
Згорблений від почутого мірошник почовгав надвір. «Такий шлях пройшов, такі надії мав… Ні з чим до сім’ї приїду…» Без особливих сподівань вирішив зайти ще в одну крамницю — може, таки вдасться…
— О-хо-хо, яка краса, який блиск… — примовляв власник крамнички. — Так уже й бути, візьму я в тебе його. Та маєш бути тихо: не треба нікому знати, де й за скільки ти продав перстень. А дам я тобі за нього, — покопирсався в шкіряному мішечку на поясі, — ось, на корову тобі вистачить. Ну що, згода?
— По руках, згода! — в очах утішеного Міхалка знову заблищав інтерес до життя. Уважний погляд єврея-покупця довго проводжав його: «Ху-у, пішов. Так і не второпав, який скарб за безцінь віддав…»
Травневе сонце з ласкавого раптово перетворилося на африканське пустельне. Уже кілька днів плавав Домбровський у кориті серед болота. Він усе мав надію, що Вільчек повернеться: ну як же так, пили-гульбанили разом, а тут за якусь навіжену дівку таке втнути… Оте молоко з медом страшенно скрутило живіт. Зв’язаному чоловікові не було більше як терпіти… Потужний фонтан срачки заповнив увесь простір штанів. Смердючий оброблений хлоп лежав у власних калових масах. Нещадно припікало сонце, викликавши до життя на стику з болотом мільйони комах. І всі вони мали великий інтерес до вмісту корита. Рої ґедзів повільно вишукували вільне місце й впивалися в іще живу плоть; зелені м’ясні мухи відклали свої яйця в загнилі рани, і через день Домбровський із жахом відчув рухи невеличких хробаків у собі. Звичайні мухи мали потяг до штанів, хробаки росли швидко, не маючи обмежень у їжі. Та життя не спішило покидати ще не так давно сильне й здорове тіло. Муки Домбровського досягли апогею.
— Боже, — хрипким від спраги голосом волав чоловік, — або дай мені смерть, або врятуй…
Травнева гроза ще подовжила муки чоловіка: спраглими вустами він ловив струмені зливи. Вода напоїла й відтермінувала смерть.
У напівзабутті лежав Домбровський скраю болота. Він уже був ніхто — суцільна дармова годівничка для комах і їхніх хробаків. Бридкі хробаки без жодного страху виповзували свій променад по обличчю колишнього полковника.
Раптом щось із різким болем потягнуло його за щоку до краю болота.
— А-а-а! — заволав чоловік.
Руда лисиця, що теж вирішила поживитися, відскочила вбік, та не спішила геть: її жертва була майже мертва й безпорадна. Тварина трохи вичекала й знову обережно почала заходити у воду.
— Ні-і-і… Ні! — хрипів полковник, і лисиця вирішила ще трохи почекати.
На запах здобичі почала підтягуватися й інша звірина: вовчиці з виводками вовченят, борсуки. Усі вони сновигали за кілька метрів від корита, обдумуючи підступи до дармової поживи. Та у Великого Болотного Духа були свої плани на колишнього вірного слугу. Безжальне сонце світило прямісінько над ним, формуючи різнокольорові концентричні кола в очах, прикритих спухлими повіками, і лише тінь від хмари товстих ґедзів на мить закривала червоний диск.
«За що… За що мені така мука… Та краще б я на полі бою десь упав, аніж ото…» Так і не засвоїв Домбровський, що життя й смерть дуже пов’язані. Легку смерть треба в Бога заслужити. Вона дається тим, хто жив і діяв, керуючись простими істинами людяності й співжиття. А тим, хто так і не зміг відштовхнутися від берега тваринних інстинктів, для осмислення людського призначення послано час мук — або вийдеш із хвороби людиною, або так і підеш зі сцени життя в людській подобі з єством тварини в довгих муках…
Нарешті рятівна тінь впала на обпечене й спухле обличчя Домбровського. Чоловік розплющив очі: у концентричних райдужних колах вимальовувалося людське лице. Очі поступово почали розрізняти кольори й форму. «Не може бути… Ні…» Знайоме до болю обличчя мовчки вдивлялося в нього.
— Дарка… Врятуй мене… Я ж тобі хотів добре зробити… — прошепотів Домбровський.
— Від чого тебе врятувати, полковнику? — спокійно спитала дівчина.
— Від цього пекла…
— Не можу: я сама в пеклі. Завдяки тобі…
— Врятуй… Від цих звірів врятуй мене… — гарячково хрипів чоловік.
— Добре, врятую тебе від звірів, — промовила Дарка й потягнула корито подалі від краю — у центр глибокої трясовини. А далі повільно пішла геть.
— Куди… ти куди? Не лишай мене тут… — плакав із хрипотою Домбровський. — Да-а-арка-а… Пробач мені… Не полишай мене…
Та дівчина відходила, мов ковзала по зеленкуватій поверхні болота. Ззаду виднівся голий кістяк хребта й довгим шлейфом волочилися кишки — так, як у всіх мавок…
Агнешка щодуху бігла зі склянкою холодної води в кімнату господині: тій стало зле після отриманого з Кракова листа. Анна Ельжбета відпила кілька великих ковтків, тремтячими руками змочила собі скроні й лоб. Ще раз і ще перечитувала неприємну новину. Як, як таке може бути? Квітуча здоров’ячка Марія Амалія Мнішек раптово пішла з життя. Смерть забрала в Анни Ельжбети єдину подругу. Бойову подругу, яка допомогла їй встановити справедливість у тій паскудній справі. Ніхто навіть не зрозумів, що й сталося. Поїла, попила, брик — і нема… Наостанок ще й вихвалювала, яке смачне вино їй на дорогу Потоцькі дали… Що ж то Бог останнім часом такі випробування їй дає? Може, він хоче, щоб Анна Ельжбета нарешті приборкала ту нечисть… Так він підштовхує її до цього…
«Так, я обрана. Я наведу лад у цьому світі. Позбудуся отих нечестивих. Змушу всіх, всіх жити за Божими законами…» — амбітний диктатор остаточно сформувався в Анні Ельжбеті Потоцькій. Не хотіла вона думати над тим, що не дано жодній людині відбирати великий Божий дарунок самостійного вибору того шляху, яким іти до сприйняття найвищого за цінністю слова. У когось він — у каменях і падіннях, у когось — у тяжких роздумах. Та ні в кого він не є й не може бути гладеньким і рівним: те, що легко дається, легко й віддається, бо мало цінується. Лише істини, нажиті важкою працею душі, стають світлом усіх подальших учинків. У кожного своя непроста дорога до простих істин. У кожного світло власного прозріння осяває її. Кожен має свою ношу на ній. У кожного своя довжина того шляху. І кожен один на тій дорозі, бо будує її сам… Та пані Потоцька, що бачила всі гріхи всіх, не помічала своїх. Як і написано в Біблії, у своєму оці сучечок, а в чужому — колода. Вона, найбільша праведниця серед людей, мала допомогти здолати їхні ниці пороки: жадібність захланних Коморовських, лінь своїх дворових, хтивість думок своїх доньок… Усі навколо аж скрапували смальцем гріхів. Бог так трудиться вкупі зі своїми священнослужителями, а вони… І якщо під час того очищення треба запрягти нечестивців, то вона, Анна Ельжбета, зробить і це…
