Таємниця галицького Версалю - страница 98
Якуб Коморовський не йняв віри почутому: з Виткова прийшов гінець від єврея-шмукляра — той стверджував, що має, здається, новини від Гертруди. Година шляху — і спітнілий від хвилювання Якуб стояв в обдертій крамничці.
— Ось, яка краса небесна… — виніс господар на клаптику тканини коштовну каблучку. — Дві корови за грошима за неї віддав…
Усе, усе всередині Якуба стиснулося від болю: так, це весільна каблучка його Гертруди. Стиснуті губи затремтіли, а з очей покотилися сльози. Де, де ж його дитина? Що сталося з нею, якщо віддала обручку? Може, у бідності десь очікує його батьківської допомоги? Якуб потроху опанував себе.
— А хто її тобі продав?
— Та обідранець якийсь, їх тут ходить багато… — співчутливо дивився єврей.
Знову Якубові стисла серце думка про те, що з Гертрудою сталося-таки щось недобре.
— А ти не питався, звідки він і де взяв персня?
— Я не дуже хочу полохати своїх відвідувачів зайвими запитаннями. Що хто сказав мені — на тому й дякую, те я й з’їв, проковтнув і забувся… Та в цього я нічогісінько не запитував… Хібань… — примружив очі господар, — підіть по сусідах моїх, порозпитуйте — може, їм іще раніше пропонував…
Незабаром Коморовський мчав, не розбираючи дороги, у бік Бендюгів. Старий рипливий млин ліниво ворушив крилами на слабкому вітру, змішуючи смачний аромат змеленого збіжжя із запахами травневих заплавних лугів навколо Західного Бугу.
Переляканий мірошник усе не міг зрозуміти, що такий пан робить у тому місці, де панів не буває зроду, а лише спрацьовані селянські хлопи.
— Так, так, я продав ту обручку… Але не вбивав я її, вода мені її принесла, десь місяць тому, — збентежено белькотів Міхалко. — Вагітна вона була… А утоплена, вочевидь, давно була… Поховав я її осьдечки…
Як підкошений упав Якуб на невисокий горбик землі. Затрясся в страшному плачі. Надія на повернення доньки з дитиною була вбита сьогодні остаточно. Звірі… Нелюди… За що… Та розлучилися б… аби живою залишилася… Тільки захід сонця підняв батька з могилки доньки. Безсилий розпач огорнув його. Не приведи Господи пережити комусь і ховати свою дитину. Страшнішого болю за цей нема у світі для живих. Кінь повільно довіз Якуба додому. З надією в зболених очах вибігла до нього Анна, за нею — діти. Якуб не стримався — притулився до одвірка й заплакав. Заголосила Анна, розревілися діти. Їхня зіронька, їхня красуня… Нема більше примарної надії…
Новина про трагічну смерть Гертруди Коморовської швидко розлетілася краєм. В усіх куточках Речі Посполитої обговорювали страшний злочин викрадення й утоплення шляхтанки Коморовської, таємно одруженої з молодим Потоцьким. Усі розуміли, що то справа рук Франца Салезія та Анни Ельжбети — ніхто того навіть під сумнів не ставив. Та не спійманий — не злодій, а спіймав — доведи. А от тут уже треба було постаратися… Приїхали представники суду з Якубом Коморовським у Кристинопіль. Усі дворові хлопи були вишикувані перед свідком. Коморовський ходив і вдивлявся в байдужі очі — ні, нікого з них того страшного вечора не бачив.
— А де є ваш конюший Вільчек? Я хочу ще його бачити. Він тоді був із викрадачами, — рішуче дивився Коморовський на старого Потоцького.
— А він іще до Різдва попросився на звільнення — сказав, що відбуває у своє село, десь за Варшавою, — холодно відповів Потоцький.
— А, прошу пана, де є начальник вашої армії пан полковник Домбровський? — несміливо поцікавився один із судочинців.
— Теж звільнився. Попросився на службу до росіян. Ті пообіцяли більше платити, тож… — стенув плечима магнат. Усі розуміли: бреше нахабно й цинічно. Та жодного доказу не можна було ніяк знайти, принаймні в кристинопільському палаці.
Даремною справою було шукати Вільчека й Домбровського, на то могли піти роки: розчинилися на безкрайніх просторах свідки й учасники злочину, і що ти тут доведеш… Та Тадеуш Маньковський, адвокат Коморовських, не думав здаватися. Наруга над юною родичкою вразила його. «Не можуть такі люди визначати порядок у державі — цинічні і безчесні. Одні б’ються за нову Польщу, а інші з он такою мораллю вичікують, щоб і далі в ній свої порядки наводити… Ні, не може так бути. Ізсередини в кожному треба Польщу змінювати. Одне право має бути для всіх, одна мораль. Годі…» З наполегливістю дятла Маньковський відкривав двері всіх високих судів і довбав там свою правду. А вона, хоч і не мала доказів, та випирала, як гостре шило з мішка. Усім було зрозуміло, хто до того причетний…
Старий магнат, сидячи за столом, бездумно крутив по колу жовтавий аркуш паперу. Застиглий погляд спинився на великому дерев’яному годиннику в кутку кімнати. «Програв я… Нема більше часу… Усе якось не так пішло… Коморовська, конфедерати, Гонта… усе проти мене. І син пішов проти мене. Давай гроші, не давай — не ті люди не туди йдуть, не те роблять. Усі не те зробили…» Лист щойно повідомив Францу Салезію новину про те, що барські конфедерати програли в союзі з французами дуже важливий бій під Лянцкороною. Генерал Дюмур’є був відкликаний французьким урядом за перевищення своїх повноважень. Нема більше підтримки Франції — осміліє безчесна Росія. Отепер, не криючись, піде в наступ на бунтівного васала: назад, Польща, у стійло…
У кімнату тихо зайшла вимучена дорогою Катажина Косаковська.
— Честь, Францішеку… Погані новини вже знаєш, бачу?
Потоцький сумно похитав головою.
— А за обози в Сибір чув?
Потоцький підняв очі.
— Які обози?
