Доки смерть не розлучить нас - страница 26
Неподалік Вощатина, від якого до Володимира вже було рукою подати, ми з Тарасом мало не зіткнулись з трьома радянськими прикордонниками. Вони вигулькнули під вечір з прилугового верболозу так зненацька, що ми заледве встигли заховатись за невеликим пагорбом. Один з прикордонників, видно, був офіцером, бо мав при боці кобуру з пістолетом, двоє інших несли на плечах гвинтівки. В офіцера була перебинтована рука, а один із солдатів тягнув праву ногу. Всі вони виглядали дуже стомленими. Озирнувшись навколо, офіцер щось стиха сказав своїм підлеглим, і вони попід лугом подались у бік села. Складалося враження, що цей молоденький лейтенант непогано знає місцевість.
– Улас якось казав мені, – прошепотів мені на вухо Тарас, – що один з офіцерів тутешньої прикордонної застави одружився на дівчині з Вощатина. Напевно, це він і є. Вирішив у тещі якийсь час пересидіти…
– Виходить, німці вже у Володимирі, – висловив я свій здогад. – Тоді йти відразу в місто нам не варто. Давай звернемо на Федорівку, зайдемо до Уласа. Він і розповість, що тут і як.
– Та я так і хотів запропонувати, – погодився Тарас. – Звідси вже недалеко до його обійстя. Я знаю, як іти. Тільки дочекаємось тут, коли вже зовсім стемніє.
Споночіло, коли Тарас тихенько пошкрябав у вікно кімнати, у якій зазвичай спав Улас. За мить воно відчинилось, ніби наш товариш чекав на нас.
– Це ми з Володьком, – прошепотів Тарас до знайомого силуету, який вималювався в рамі вікна.
– Я вже кілька днів чекаю, – так само пошепки радісно відгукнувся силует. – Бач, таки вгадав, що ви відразу будете добиратись додому. Навіть час вашого прибуття приблизно вирахував. Та й знав, що мою хату ви не минете.
Улас, подавши руку спочатку Тарасу, а потім мені, допоміг нам забратись у приміщення і щільно зачинив віконниці.
– Ну, зі щасливим прибуттям, побратими мої любі, – обійняв він кожного з прибульців. – Зараз щось перекусите – і до справ. Бо справ у нас тепер сила-силенна. Настав час діяти.
Продуктові припаси у нас закінчились іще вчора, тому ми без зайвих припрошувань взялись за заправлений старим салом борщ зі свіжими вишнями та смажений бочок, заїдаючи всю цю смакоту випеченим на черені домашнім хлібом з натертою часником хрумкою скоринкою. Улас з добродушною усмішкою спостерігав за зголоднілими друзями, підливаючи в кружки з глиняного глечика холодного узвару з груш і яблук зі власного саду.
Коли вечеря закінчилась, Тарас нетерпляче глянув на Уласа.
– Тепер розповідай, друже. На останні новини ми ще більше голодні, ніж на борщ.
Як очільник місцевого осередку ОУН, Улас багато знав про стан організації та її готовність до останніх подій на теренах Волині. Та найперше ми прагнули почути про те, що відбулось протягом цих двох тижнів у Володимирі і повіті, що, зрештою, чекає тут на нас, двох вчорашніх львівських студентів. У тому, що ми почули від Уласа, було й довгоочікуване: починається справжня боротьба. І починається вона уже завтра.
– Мій дядько Тарас, якого ви обидва знаєте і який ще два роки тому створив осередок ОУН у Ставках, завтра має бути призначений старостою у Вербі. Він розповів мені, що німецький комендант повіту питав його, чи знає він лояльних до нового ладу освічених юнаків, які могли б працювати як у сільських управах, так і у володимирській бургомістратурі. Дядько сказав йому про мене і про моїх друзів, тобто про вас. Маючи, як і я, надію, що ви ближчим часом повернетесь зі Львова додому. Комендант сказав дядькові, що коли він рекомендуватиме нас, то двох візьмуть на роботу до володимирського бургомістра, а одного перекладачем у комендатуру.
Улас глянув на друзів, які уважно його слухали, і звернувся до мене:
– Оскільки серед нас ти найкраще знаєш німецьку мову, особливо, що є найважливішим, писемну, то я порадив дядькові рекомендувати перекладачем тебе.
Він стишив голос і переконливо мовив:
– Працюючи в бургомістра і в комендатурі, ми будемо багато знати з того, що необхідно для нашої справи. Особливо ти, Володьку, як перекладач. Вважаю, що нам потрібно погоджуватись.
– Так, – майже в один голос відгукнулись ми з Тарасом. – Тільки як це має бути? Нам іти до коменданта?
– Ні, – усміхнувся Улас, – якщо дядька завтра призначать старостою, то він, як і домовлялись, зайде до мене. З ним і будемо вирішувати, що і як. До речі, він нам і німецькі перепустки, аусвайси, зробить. Без них ходити вулицями Володимира не варто. Тож переночуєте у мене, а назавтра, дасть Бог, все вирішиться.
– А до якого крила ОУН більш схильні волинські побратими? – поставив запитання, яке давно вже вертілось у мене на язиці. – Бандерівського чи мельниківського?
Улас злегка скривився, ніби у нього раптом защемів зуб.
– На превеликий жаль, у наших лавах немає єдності щодо методів боротьби за незалежність. Частина побратимів, які підтримують Бандеру, за радикальні методи, частина, промельниківська, навпаки, за більш компромісні і виважені. Та ви й самі це знаєте…
Якусь мить він помовчав, а затим, дивлячись нам у вічі, переконливо сказав:
– Сподіваюсь, війна покладе край цим протиріччям. Наш волинський очільник Тарас Бульба-Боровець чітко задекларував: головна мета патріотичного супротиву в умовах війни – боротьба з німецькими і совєцькими окупантами за незалежність України. І для досягнення перемоги у цій боротьбі згодяться будь-які методи. Окрім тих, що вартують винятку. Як казали древні римляни: exseptis exsipiendis…
