Доки смерть не розлучить нас - страница 28
– Ну, будьмо знайомі, побратиме Рись. Я Ружа.
За кілька днів я повністю засвоїла коло своїх обов’язків у медичній комісії районної лікарні і заслужила схвальні відгуки від лікарів, з якими стала працювати. Найпершим моїм обов’язком було формувати списки і документувати епікризи, тобто медичні висновки, тих, хто за станом здоров’я не міг служити в армії і підлягав звільненню від військової служби. Оскільки таке рішення ухвалювала саме медкомісія, то і звільнених від військової служби називали «комісованими». Серед них були і члени ОУН, котрі мали залишитись у підпіллі. Однак про те, хто вони і яким чином змогли уникнути мобілізації, я не знала. Цим займалась побратим Ружа. Та до ще однієї досить небезпечної справи Ружа залучила і мене.
Ще того першого вечора Оксана Марківна розповіла, що одним з найголовніших їх завдань є накопичення найбільш необхідних медикаментів, які доведеться використовувати під час підпільної діяльності чи у військових таборах. Найперше йшлось про бинти, вату, антисептики, знеболювальні препарати, а також хірургічні інструменти. Останні були суто в компетенції старшої медсестри, а ось все інше з цього довгого списку я щодень потроху приносила з лікарні. І хоча з допомогою Оксани Марківни, яка за своїми службовими обов’язками і вела облік медичних препаратів та матеріалів, робити це було значно легше, все ж ризик був великий. За законами воєнного часу за таке могли розстріляти.
Тим часом німецькі війська були вже під Києвом. Одного дня головний лікар петриківської районної лікарні зібрав зранку весь медичний персонал і оголосив, що потрібно готуватись до евакуації. Спочатку в Полтаву, а потім, ймовірно, далі на схід. Проте евакуюватись ми не встигли. Незадовго по тому, як у вересні під Полтавою під час спроби вирватись із оточення загинуло командування радянських військ, які чинили опір гітлерівцям на київському напрямі, німецькі солдати з’явились і в Петриківці. А за якийсь тиждень тут вже були комендатура і бургомістр.
На тридцяте вересня у лікарні були призначені збори, на які мав прибути комендант Петриківки. Від цього візиту залежала подальша доля медичного закладу і його персоналу. Щоправда, з приходом у містечко німців він суттєво зменшився. Втекли не лише головний лікар, а й кілька його заступників та медиків, які були комуністами.
Напередодні зборів Оксана Марківна кудись зникла. З’явилась вона лише пізно ввечері двадцять дев’ятого. Розбудивши мене, вона розповіла, що була на зустрічі з представником крайового проводу ОУН у Кременчуці. На зустрічі йшлось про підпільну діяльність осередків ОУН у регіоні та необхідність створення бойових загонів. Для їх розташування будуть визначені найбільш придатні місця, зокрема Холодний Яр. Кожен осередок має делегувати в такі загони своїх бійців. Необхідні будуть у них і медики. Бажано такі, які добре знають район, у якому діятиме загін.
– Думаю, що тобі потрібно перебиратись у свою Звенигородку, – завершила Оксана Марківна. – Тим паче що, як я зрозуміла, твоя бабуся вже говорила про це із Сивим.
Вона з материнською теплотою подивилась на мене і взяла мої руки в свої.
– На збори завтра тобі треба піти обов’язково. За моїми даними, комендант має оголосити про те, що лікарня буде діяти і далі. Відповідно, медперсоналу видадуть аусвайси, дозволи на пересування. Такий документ буде тобі необхідний для переїзду в Звенигородку. Ну, а там про тебе вже потурбується твоя бабуся Уляна.
На зборах у лікарні комендант Петриківки сказав саме так, як і передбачала побратим Ружа. Однак, закінчивши своє оголошення про подальшу роботу тут медперсоналу, він повідомив, що окремих працівників лікарні можуть залучати для допомоги медикам німецького військового госпіталю в Кременчуці. Озвучивши цю фразу коменданта, молодий лейтенант-перекладач промовисто подивився на мене. Цей погляд чомусь нагадав мені Солодовнікова, який так само дивився на мене під час нашої першої зустрічі. Я зрозуміла, що з Петриківки потрібно втікати, і втікати якомога швидше.
Та була ще мама, яка так і жила в Красивому. Перед приходом у Петриківку німців вона побувала у мене в гостях. Окрім просто відвідин, цього разу у неї був ще один привід навідатися в містечко. Оксана Марківна, опитавши старших за віком медсестер, таки довідалась, де зимою тридцять третього року поховали Івана Білоуса, який помер у відділенні лікарні. Його ще з двома померлими пацієнтами закопали поряд з лікарнею, аби не везти на віддалене кладовище. Стара медсестра показала мамі те місце, і вона просиділа там до вечора, поки за нею не прийшла я. Про перепоховання зараз не могло бути й мови, але мама хотіла хоча б поставити на цьому місці хреста. На прохання Оксани Марківни столяр лікарні виготовив його і допоміг встановити на ймовірній могилі Івана Білоуса. «Отче наш, – шепотіла мама, стоячи біля свіжовкопаного хреста, і перед очима в неї, мабуть, виникав образ її коханого чоловіка, – нехай святиться ім’я Твоє…» Нарешті вона таки знайшла свого Івана.
За кілька тижнів по тому, коли я отримала аусвайс як медсестра лікарні, ми з матір’ю і Вірусею в супроводі Оксани Марківни вирушили в Кременець. Так само, як і тоді, коли добирались у Красиве, переночували в тітки Наталки. І так само ввечері я зустрілась з побратимом Сивим, тепер уже разом з побратимом Ружою. Лише надворі тепер був не спекотний липневий, а дощовий жовтневий вечір. І війна вже була не десь далеко, а тут, поряд.
– З весни, дасть Бог, почнемо створювати наші бойові загони, – звично тихо говорив Сивий. – І почнемо, певно, з рідних місць твоєї бабусі, побратиме Рись. Звитяга гайдамаків Холодного Яра не забута і кличе до дії. Тобі випадає честь продовжити боротьбу за волю України там, де бився за неї твій батько, Іван Білоус, та його побратими. Хай допомагає тобі Всевишній у цій святій справі…
