Доки смерть не розлучить нас - страница 33

– Йосько, нарешті, – розчулено мовив я, заглядаючи у великі темні очі побратима, які при світлі каганця мерехтіли якимось тривожним блиском. – Тепер наш квартет у повному зборі.

– Ще невідомо, скільки часу він так проіснує, – понуро відізвався Йосько. – Та я радий бачити вас усіх разом, друзі мої.

Півночі я слухав історію Йосьчиних поневірянь. Після захоплення німцями Варшави той ледве не потрапив під облави на євреїв і вимушений був з великим ризиком добиратись до родичів свого однокурсника в Хелм, у яких весь цей час і переховувався. Та коли дізнався, що есесівці вбили у Володимирі його тітку, вирішив, що настав час боротись, а не ховатись по підпіллях.

– То коли ми починаємо? – знову поставив Йосько запитання, яке Улас з Тарасом чули ще зі вчорашнього вечора. – Чого ми сидимо, як миші у висівках, і чекаємо, коли нас всіх переб’ють чи переловлять на роботу у фатерлянд?

– Скажи йому ще ти, Володьку, – стомлено мовив Улас. – До того ж ти був на маївці, на якій, як я розумію, якраз і йшлося про створення наших збройних загонів і організований супротив ворогу.

– Організований супротив! – вигукнув Йосько з якимось фанатичним блиском в очах. – Ось що зараз потрібно. Я перший готовий долучитись. Негайно. Дайте лише мені зброю…

– Бачиш, друже, – виважено і спокійно мовив я, поклавши руку Йоськові на плече, – ми все повинні зробити надійно і надовго. Вишкіл, бази для збройних загонів. Зрештою лісові аптеки і лікарні. Адже це війна, будуть поранені, яких хтось має лікувати і ставити на ноги. Кому, як не тобі, це знати, пане лікарю.

Йосько враз затих, і за мить у його очах з’явився такий знайомий усім нам вираз розсудливості.

– Так, зараз кожен повинен займатись тим, що може принести найбільшу користь нашій справі, – якось вибачливо сказав він. – Я готовий іти створювати лісову лікарню з нічого, працювати вдень і вночі. Лише б скоріше долучитись до боротьби…

– Думаю, що тобі вже недовго залишилось чекати, друже, – впевнено мовив я. – Усім нам недовго чекати.

М

Після появи адресованої мені записки бабуся Уляна вирішила припинити виносити зі звенигородської лікарні ліки. Тим паче що в Черкасах у нас з’явився більш потужний канал накопичення медикаментів для потреб побратимів. Після недовгої перерви я знову почала ходити на роботу в лікарню. За дорученням бабусі до мене приставили одного з побратимів, який мав грати роль закоханого, проте ніяких спроб вийти на контакт зі мною з боку людей Солодовнікова не було.

Настало літо, і в холодноярівських урочищах закипіла робота з облаштування баз для вишколу майбутніх вояків збройних загонів ОУН. Зокрема і в урочищі поблизу хутора старого Чобітька, куди мама нещодавно відвозила медикаменти.

Мене не полишала думка побувати там, де познайомились мої батьки і де мав бути повстанський табір збройного загону побратимів, сформованого здебільшого з членів саме звенигородського осередку. Після довгих вмовлянь бабуся Уляна зрештою погодилась, аби я навідалась на хутір, оскільки з’явився привід для таких відвідин, який не мав би викликати підозр у німців. Онук старого Чобітька Петро, мліївський поліцай і їх побратим, приїхавши в лікарню, попросив бабусю дати когось із медиків, оскільки захворів начальник мліївського відділку поліції. За згоди головного лікаря Уляна відрядила у Мліїв мене. Їхати з нами вирішила і моя мама.

У Млієві я оглянула начальника місцевого відділку поліції, в якого була висока температура, дала йому ліки, і ми з мамою пішли ночувати до Петра Чобітька. З ним було домовлено, що рано-вранці ми втрьох вирушаємо на хутір, а звідти вже в урочище.

Встали ми, коли лише почало світати. Петро запріг у воза свого Сірого, і ми рушили в бік лісу, в якому був хутір старого Чобітька. До хутора, з трьох сторін оточеного лісом, вела єдина, густо заросла травою, доріжка. Вже зійшло сонце, коли на видноколі забовваніли хутірські будівлі. На в’їзді в обійстя Сірий раптом схрапнув і шарпнувся вбік.

– Тпру-у-у! – потягнув на себе віжки Петро, і віз зупинився.

Із-за дерев, які росли обабіч доріжки, вийшли троє чоловіків з гвинтівками, націленими на Петра.

– Руки вгору і потихеньку злазь з воза, – звернувся до Петра один з чоловіків, у той час як двоє інших рушили до нас.

Старший за віком впритул підійшов до мене і стверджувально запитав:

– Ти Марія Білоус?

Мама випередила мене і, подавшись вперед, ніби намагаючись закрити мене собою, виклично сказала:

– Так, це моя донька, Марія Білоус. А ви хто такі? Що вам від нас треба?

– Не бійтесь, – примирливо сказав чоловік. – З Марією хоче побалакати її давній знайомий. Ви також підете з нею.

– А що ви зробите з Петром? – скинулась мама. – Це наш родич, я його не залишу.

– Не переживайте, – втрутився той, що тримав на прицілі Петра. – Він побуде під моїм наглядом, поки ви перебалакаєте з товаришем Со…

– Замовкни, – визвірився на нього старший чоловік, і той з винуватим виглядом осікся.

– Пішли, – сухо звернувся він до мене і мами, кивнувши головою в бік хутірського будинку.

Ми злізли з воза і пішли в супроводі двох озброєних чоловіків. Петро супроводжував нас сумним винуватим поглядом.

У будинок, однак, ми не зайшли, а, оминувши його, попрямували до клуні, біля якої стояв ще один озброєний чоловік. Побачивши нас, він відхилив двері і, пробурмотівши щось у вузький отвір, відчинив їх навстіж.