Доки смерть не розлучить нас - страница 41

Представники ОУН, які налагодили зв’язки з союзниками, з самого початку створення на звільнених територіях таборів для інтернованих розпочали активну діяльність зі згуртування та підтримки українських патріотів, які там опинились. У кожному із таких таборів за короткий термін було створено щось на кшталт координаційних центрів, які опікувались вихідцями з України. Був такий центр, чи, як його назвали засновники, «рада», і в таборі для інтернованих під Ессеном.

Я потрапив у цей табір з першою хвилею в’язнів, тож не дивно, що незабаром теж увійшов до складу такої координаційної «ради». Спочатку, коли людей у таборі було відносно небагато, виявляти своїх серед новоприбулих було не складно. Тим паче що союзницьке керівництво табору всіляко цьому сприяло. Та коли табір розширили і до нього стали прибувати все нові і нові мешканці, робота українських координаторів значно ускладнилась. На прохання «ради» комендант табору виділив для її потреб окреме місце у новозбудованому бараці. Оголошення про те, де розміщується цей своєрідний штаб української «ради», розклеїли при вході у табір, біля адміністративних будівель і навіть транслювали по табірному радіо. Тепер новоприбулі українці вже зголошувались, приходячи безпосередньо до приміщення «ради». З часом це приміщення, досить велике за площею, українці стали використовувати для загальних зібрань чи на свята.

Того дня я з самого ранку якраз і займався тим, що готував приміщення для посиділок з приводу Зелених свят. У табір нещодавно привезли кілька десятків українців, які були на примусових роботах на фермах під Дортмундом, і в «раді» вирішили поєднати святкування зі знайомством з новими земляками. Очільник «ради» побратим Микита домовився з комендантом табору про проведення до нашого штабу радіозв’язку, і тепер я з американцем Джоном з адміністрації встановлював гучномовець. Після обіду окрім новин, які щодня передавали по табірному радіо, мали ще транслювати виступ пана Микити.

Коли гучномовець уже було встановлено, до приміщення заглянула весела дівчина Настя, яка теж була в «раді», і таємничим голосом сповістила, що на посиділках усіх чекає «сюрпрайз» від нових дівчат. Знаючи, що Настя все одно викаже новину, я вдав, що це мене не цікавить.

– Ти не хочеш знати, що вони придумали? – заокруглила очі Настя, згораючи від нетерпіння про все розповісти.

– Та ж скоро самі побачимо, – стримано усміхнувся я, розставляючи з помічниками столи і стільці. – Чого поспішати?

– Та ти не уявляєш, які молодці ці східнячки! – захоплено крикнула дівчина. – Вони… вони готують справжні вареники з сиром! Обіцяють гарячими принести до столу…

Такого я не очікував. Мої улюблені вареники з сиром! Як це вони спромоглись приготувати їх у таборі? Я вже був готовий іти розцілувати кожну з цих господинь.

Ближче до полудня приміщення почали заповнювати чоловіки і жінки. Майже кожного з них я вже знав в обличчя. Це була переважно молодь, юнаки і дівчата з Волині, Галичини, частково з Поділля. Нові мешканці табору все не з’являлись. Коли раптом двері широко відчинились і через поріг одна за одною переступили три дівчини з великими тарелями в руках. Вони стали півколом і одночасно вклонились присутнім.

– З Трійцею святою, дорогі побратими, – глибоким приємним голосом мовила та, що стояла посередині і була у вишитій сорочці. – Пригощайтесь варениками, та й будемо знайомитись.

Під захоплені вигуки присутніх троє дівчат рівномірно розставили на столах тарелі, на яких парували гори вареників, тільки-но, видно, з окропу.

Я дивився на дівчину у вишитій сорочці, намагаючись згадати, де бачив це іконописне обличчя, чув цей спокійний глибокий голос. Та, зустрівшись з нею поглядом, я відразу все пригадав. Це були обличчя і голос дівчини з того мого загадкового сну останньої ночі перед визволенням з концтабору, яка поманила за собою і зникла. Тепер вона повернулась і стояла переді мною, невідривно дивлячись у вічі. І я раптом подумав, що коли вона таки повернулась, прийшла не уві сні, а в дійсності, то це, мабуть, доля.

Посиділки закінчились, вже давно всі розійшлись, а ми удвох все сиділи навпроти одне одного – і говорили, говорили. Марійка Білоус, мов на сповіді, розповідала мені, людині, яку вона ще кілька годин тому не знала, все про своє життя і слухала мою сповідь, таку ж довгу і щиру. Кожен з нас відчував, що тут, у таборі, доля робить нам найдорожчий подарунок. Просто час для найвирішальніших у нашому житті слів ще не настав.

У таборі для інтернованих під Ессеном ми пробули до кінця Другої світової війни, коли у вересні 1945 року капітулювала Японія. Тепер щодня ми були разом і своє майбутнє бачили лише обопільним. Як у тому моєму віщому сні, вирішився і напрямок нашого подальшого спільного життєвого шляху.

– Ні тобі, ні мені немає вороття додому, – сказала на моє запитання, яке найбільше мучило мене увесь цей час, Марійка. – Але удвох нам легше буде дбати про нашу Україну, де б ми не були…

Ми вибрали Сполучені Штати Америки, шлях до яких лежав через Велику Британію.

Перед тим як покинути табір для інтернованих і їхати в далекі незнані світи, ми з Марійкою повінчались. Старенький священик, якого очільник табірної «ради» привіз із Ессена, поєднав нас у присутності Марійчиної мами і побратима Микити.

– Разом і в радості, і в горі, – в унісон з Марійкою повторював я за священиком, – доки смерть не розлучить нас…

W i М