Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 16
Ось він несе з няньком великий кошар намулу на червеницю. «Не тяжко, сину?» — питає нянько. «Тяжко, айбо треба нести». Потому блукав по лісу, щось глядав по гущавинах, і сам не знав що. Аж на дорозі зустрів Терку. Взялися за руки і помандрували по полонинах, по запашних луках, видряпувалися на якусь високу скелю. Держав її міцно, що аж рука заболіла. Раптом десь заіржали коні. З переляку випустив Терку…
Схопився з лавиці, широко розплющив очі, витер піт з чола, пороззирався по вагону. «Чужі люди…».
Справді іржання чулося, коли натиснули гальма на колеса вагонів. Навіть рука була затерпла, і він уві сні розціпив кулак.
Добре, що все то лише сон…
Провідник оголосив, що за десять хвилин поїзд прибуває до місця призначення — на пасажирську станцію Прага. Лише останнє слово зрозумів Іван. Йому досить було і цього. Та й пасажири вже були напоготові: валізи і портфелі, гамаки і мішки стояли на проході, а їхні власники мовчки дивилися у задимлені вагонні вікна.
Іванові нікуди було поспішати. Він теж зазирав у вікно. З обох боків стояли товарняки, і пасажирський поїзд проходив, наче крізь тунель. Міцно тиснув торбину до плеча, бо боявся, аби не загубити того листа, що написав сільський нотар до свого брата.
На критому вокзалі люди парилися, як у котлі. Іванові нічим було дихати, і він поспіхом вибрався звідси. Господи, ачей з усього світу нагатили сюди тими людьми. А гамору скільки! А крику! Хоч вуха затикай. Здавалося, що цей різношерстий та різноперий народ ось-ось накинеться на чергового по вокзалу, котрий не поспішав відправляти поїзди, і розірве його на шмаття. Та грозилися не на нього. Прокльони і сльози лилися на родину Габсбургів, на вусатого Ференца-Йозефа, який послав на війну синів і батьків. Тепер їх привозили звідти цілими вагонами: декого без ноги чи руки, а декого в деревищі…
А голови лоточників-продавців:
— Горкі паркі!
— Плзенське півічко! За коруну, кому даме?
— Медувнічкі! Медувнічкі! — закричав просто в Іванове вухо розчервонілий продавець, витираючи рукавом спітніле чоло.
Візники у чорних шинелях велися не так галасливо, бо знали, що тільки-но електріцкі вуз рушить з місця, і на них накинуться подорожуючі. Мовчки снували поміж людей перенощики ручної кладі, бо їм нічого було робити: ніхто не залишав свої речі у камері схову після того, як невідомі злодії пограбували станційну касу.
Іван просувався разом з натовпом. Йому здалося, що люди чомусь не поспішають, а товчуться на одному місці. Ось перед ним двоє ручкаються, загородивши вихід. Повернувся, аби швидше вибратися на вулицю. Та сивий дідусь підняв угору палицю і разом з нею обійняв та почав цілувати бабусю. Серед білого дня! Перед очима народу!
Іван посмівкнувся. Спинився за спиною дідуся. Побачив, що старенькі не збираються цілуватися, та й рушив далі, стискаючи торбину. Ступив комусь на ногу.
— Медвідь? — почув позаду себе. Оглянувся. Біловолоса панянка витріщилася на нього, нахмурилася.
— Ні, паніко, ні…
Панянка тільки мотнула головою і зникла у гурбі. Іван далі пробирався крізь натовп до виходу в місто.
Раптом щось забрязчало майже коло самого вуха. Якісь вагони сунуться прямо на нього. Відскочив. Хто ж то штовхає стільки вагонів? Не видко ні паротяга, ні коней. А дзвінок галасує, розганяючи перед собою людей.
Диво бере Івана: самокатом їдуть вагони. Хитрі ті міські мудряки. Понамайстровували всякі возики та й заманюють до них горожан…
А трамвай тим часом рушив і, віддзвонюючи, побіг по вулиці.
На зупинці залишилося менше людей. Попід муром сиділи чужинці, що чекали на поїзд. Надибав під муром якийсь ящик, присів на нього. Вийняв з торбини окраєць мелайника та цибулину і почав полуднувати. Той прискіпливий гамір не так докучав йому. Не встиг, як треба, розжувати хлібець, а до нього — жандарм. Погрозився пальцем і попередив, же на сміттярці сидіти заборонено.
— Пане верхній, — звернувся до нього Іван. — Ба ци ви не знаєте часом, на котрому кінці живе пан Прохазка?
— Не вім, не вім!..
«Гей, не є на вас нашого нотароша, — подумав. — Той би таких не держав у себе на службі. Наші жандари знають, де хто живе…»
Перегодя запитав:
— Може, по писаному знаєте читати? — не відступав віднього Іван. Помацав у тайстрині, звідки витягнув пожмаканий конверт і сунув його в руки жандарма.
— Так то є, просім, на Градчанех! — той показав на трамвай і хлопець почав міцкосилом забиратися у вагон. — Градчані. Не забудь!
Став коло вікна, визирав на вулицю. Поруч, на хіднику, пролітали-миготіли люди, гриміли відлунням мури, будинки…
Провідник оголосив останню зупинку. Іван неквапно вийшов з вагона, став серед майдану. Знову — люди, товстеленні мури, височенні будинки.
Поліцейський одразу запримітив нетутешнього жителя, котрий визелиплявся на чудернацьку церкву з червоним шпилем і попродіравлюваним прапорцем на самому вершку. Став перед Іваном. Не чекаючи запитань чи попереджень, хлопець тицьнув поліцейському конверта. Той почитав адресу і вказав пальцем на сірий будинок, що височів недалечко. Іван вже не оглядався, а пішов навпростець до вицяцькованої хижі.
Суцільні металеві ворота, як величезний щит, за котрим, очевидячки, ховався весь скарб пана Прохазки. Іван торкнувся залізної ручки на дверцях хвіртки. Вона скрипнула, і до хлопця привіталися з-за брами гучні голоси собак. Якусь хвильку постояв, а потому гримнув кілька разів кулаком об залізні ворота. Пси ще більше роздратувалися: заскавчали, загриміли ланцюгами.
