Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 17
То лише пан Прохазка знав, чому ворота його двору зачинені трьома замками. Неспокійний час. Та й не від звірки відгородився.
Загримів замок, і в дверях показалась білокоса дівчинка. Іван посміхнувся до неї, кивнув головою, і замість вітання випалив:
— Письмо приніс я.
І лише тепер побачив на голівці дівчинки білий бантик, що підтримував великий сніп золотого волосся. Дівчина метнула собою, закрила перед Іваном двері. «Невисока, як і Терка. Айбо очі в неї рябі якісь. Та й лице поцятковане. Донька, чи родичка, мабуть..».
Через якусь часину пропустила Івана в двір.
— Сюди, — дівчина показала маленькою ручкою на ґанок, заплетений дикою виноградною лозою, на якій з’явилося свіже, густозелене листя. Лише коли піднявся по східцях, то побачив, що під отим чорним листям приховані різнокольорові скельця. «Як у церкві», — подумав і глянув на долівку. Підлога вицяцькована дрібненькими плитками, що утворюють під ногами мозаїчну вишивку. Дівчина відкрила високі двері і пропустила в них Івана. Очі звузила напівтемінь. Лише ген там, у кутку, горіло жовте світло, що проціджувалося крізь полотняний ковпак. Посеред кімнати стояв величезний письмовий стіл. З лівого боку, з суміжної кімнати відчинилися масивні двері. Крізь них вкотився невисокого росту чоловік, набитий, мов капшук, жовтолиций, з чорним блискучим волоссям. Іванові здалося, що воно вимазане коломаззю.
— Цо мате? — прищурив ліве око, ніби збирався моргнути.
— Письмо маю од нашого нотароша. Наказував, аби-м лише панові Прохазці дав, у його руки.
— Прошу, прошу, то є-м я, — потер долоні, ліпше затягнув пояс на халаті, що волочився по килиму, як гадюка. Іван став коло дверей. Пошупурав у торбині. Віддав письмо і почав оглядати світлицю. Присліпуватий пан пробіг очима адресу і перемінився на лиці:
— Вацлав! Муй драгі Вацлав!
Різко повернувся до столу. Взяв з коробочки пенсне, почепив на носа. Розірвав конверта. І лише тепер Іван помітив, що пан Прохазка має якусь подібність з їхнім нотарем. Мабуть, голови і носи в них однакові. Та й голос. Такий точно сиплий…
«Дорогий і безмежно коханий мій брате Гобі! — біжать очі пана Прохазки по рядках листа. — По-перше, вітаю тебе з днем твого ангела! По-друге, не сердися на мене за те, що так довго не писав. Для того були певні причини. Пошту доставляють сюди, як за часів старогрецької війни. Та й не можна гарантувати за листа: дістане його коли-небудь адресат чи ні…
Тобі вже, може, й відомо, що я на службі не в Ужгороді: ліпші крісла там зайняли ті, що служили в нашому легіоні в Росії. Вони вже мають певний досвід роботи.
За що, за що покарав мене Всевишній?
А з другого боку я радий. Радий хоча б тому, що і моє ім’я буде записане на олтарі тих, хто першим прийшов і відкрив це плем’я.
Одного не сягне мій розум: як вони могли існувати досі? За документами та переказами вельмишановних людей, ці тубільці не тільки існували, а навіть проявляли інтелектуальні здібності. Здаватиметься тобі дивним, коли я скажу, що уродженець цих гір, якийсь Гуца відкрив Болгарію. А мешканець Хуста був учителем великого письменника Гоголя. Знаходилися тут окремі екземпляри, що навчали дітей графа Льва Толстого, сина російського царя Петра Першого. Я розумію: все це зробив рід Габсбургів.
Напишу ще кілька слів про екзотику. Гори, глухі гори, а за ними — знову гори. Є в цих горах олені, сарни, дикі кабани, річкова форель, виноград, яблука, груші, сливи, великі поклади солі, мармуру, нафти, золота… Словом, є все, що потрібно людині. І, сподіваюся, що все це нам знадобиться…
Спочатку, признаюся, мені ставало жаль цих затурканих людей. Як це, думаю, живемо в двадцятому столітті, і в нас, на старому європейському континенті, є ще жителі-європейці, котрі не можуть ні підписатися, ні читати. Ідеш по селу і на кожному кроці бачиш обідраних дітей, голодних та хворих родителів. Тепер же мене переконали деякі вельмишановні люди: все то, дорогий братику, лінощі. Вони, голодранці, місяцями нічого не роблять. Пропивають усе, що мають, влаштовують бійки, різню, плодять дітей і т. д., і т. п.
Ну, годі про це. Я думаю, же ми тут поставлені для того, аби навести порядок. Європейський!
Дорогий мій! Колись ти мені нагадував, же би я відшукав тобі кілька десятків робітників. На перший раз, для проби, посилаю тобі першого…».
Іван стояв коло порогу. Пан Прохазка зиркнув крадькома на нього та продовжував далі:
«Дехто каже, же з нього має вийти розбійник. Причому, великий. Я в це не вірю. Просто хлопець міцний, але не має до чого руки прикласти. Я вирішив послати його до тебе, на завод. Ми, чехи, повинні зробити з цих розбійників справжніх людей. З нього буде чоловік. Я в цьому певний.
Постарайся, Гобіку, жеби хлопець добре жив. Влаштуй йому добру кухню, приодягни, тощо. Їсть він, кажуть, непогано, за що вдячний йому старий батько.
За все, я думаю, він поверне тобі сторицею. Я думаю, же то є неабиякий сенс. Через тиждень-два ти будеш мати, коли захочеш, ешелон робочої сили. Причому, дешевої.
Твій Вацлав».
Пан Прохазка роблено-люб’язно посміхнувся, коли побачив, що Іван досі стовбичить:
— О, я й забув попросити вас присісти!.. Сідайте, сідайте, прошу вас! Як маю Вас величати?
— Іван я. Іван Сила.
— Сила?
— Айно. Уся наша фамілія так зветься.
— Вас багато?
— І немало. Половина Телятинця, майже.
— Телятинець?
— Ото в нас так прозвали крайню часть села.
— Ага. Мушу вас запитати: ви вже обідали?
