Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 27
Спортом займався змалку. Одного разу серед важкоатлетів навіть завоював звання чемпіона Праги. Був чемпіоном республіки по бігу і штанзі. Це також була боротьба. І велика.
О, Нейман мав про що розповідати! На своєму сорокап’ятирічному віці він встиг уже посмакувати солодощів слави і гіркоти заздрощів та невдач.
Потому готувався на міжнародні змагання. Та саме в цей час сталося нещастя.
Одного чудового літнього вечора виступав у парку. Демонстрував глядачам-любителям силові номери. Циркові артисти мали свою, окрему програму. Нейман піднімав штангу, носив на плечах людей, грався з гирями. Після кожного виступу пригублявся до пляшки з бразильським ромом. Просто для бадьорості. Кінець-кінцем заманливий напій розібрав його, зробив чудовий хмільний настрій. Був молодим і ладен був на все. Тоді вийшов на авансцену і оголосив, що може одночасно побороти двох австро-угорців, бо знає, що вони хробаки. Тоді на естраду амфітеатру вийшли два офіцери. Очевидно, зачепив їхню національну гордість. Познімали з себе шаблі, ремені, кітелі. Нейман взутий у тапочки. Офіцери ж — у важких кованих чоботях. Один з них якось незграбно став йому на ступню ноги. Пальці захрящали. Нейман різко повернувся вбік, не врахувавши другого офіцера. Обидва накинулися на нього і придавили до килима. Нейман підняв руку, що здається. Та представники дволикої монархії не зважали на це. Один офіцер став йому на груди, а потім кованим каблуком — на горло. Ну й вийшло так, як є. На горлі зробили операцію, порушили голосові зв’язки, і ось тепер він мусить шептати все своє життя.
З того часу Нейман, окрім пива, ніяких алкогольних напоїв не вживає. Та й то дуже рідко. А чеське півічко! О, в світі немає такого пива! Іван не чув, як і де воно виготовлялося? Гам-брі-нус! То є наш перший пивовар. Він творець пива. Та спочатку його ніхто не хотів пити. Тоді Гамбрінус викачав бочки на площу і почав пригощати всіх. Безкоштовно. Кажуть, Гамбрінусу сам чорт допомагав. Задарнє пиво люди випили до краплі. Тоді чорт виліз на дзвіницю та й почав видзвонювати танцювальну мелодію. Люди пішли в танок, і доки музика не скінчилася, танцювали, не могли спинитися. Вимучені, мокрі, вони кинулися до бочок…
З того часу пиво до смаку чехам. О, то було ще за середньовіччя! Та й тепер у нас співають:
Як біда зогне людину,
Пиво — краща медицина!
Ну, здається, досить про пиво, а то Іван ще подумає, що Нейман захоплюється тим напоєм. Ні, ні, прошу!.. У кожного чеха є своя гордість. А пиво — національний напій. Причому, вважається безалкогольним. Пиво дозволено вживати навіть на роботі.
«До чого все ото він говорить? Ба ци не збирається послати десь на пивоварний завод бочки качати? І то би робота була…».
Нейман помітив, що Силі чомусь нетерпілося, почав теребити пальцями по коліну, висмикував по травинці, дрібнив її.
— А тепер — до діла, — притулився ще ближче Нейман, ніби намагався добре розгледіти Іванове обличчя, а насправді хотів, щоб хлопець ліпше почув його. — Ви, молодий чоловіче, чим займаєтеся, де працюєте?
— Нічим не займаюся. Бо ніде не роблю.
— Ви хочете, приміром, вчитися?
— Де би-м не хотів! Якесь ремесло мусай мати чоловікові, бо без нього тяжко прожити. А кілько треба буде платити?
— То є правда, молодий чоловіче. Такому ремеслу вчать не кожного. Для того треба мати природний дар. А він у вас є. У вас є сила, котру ви розтринькуєте, не знаючи куди її націлити… Отже, будете вчитися.
— Кілько треба буде платити за науку?
— Не скільки, а чим і як? — добродушно усміхнувся Нейман.
Лише тепер Іван помітив, що очі в нього голубіли з-під густих, кущуватих брів, як надтатранське небо. «Що за мара? У кожного чеха — голубі очі. Ба ци не привиджається?».
— Найвищою і найліпшою платнею для мене будуть ваші виступи перед публікою. Красиво виступите — то буде мені винагородою за навчання. Договорилися?
— Айбо я говорити не можу, — не зрозумів Іван, чого від нього хочуть.
— Для того є, молодий пане, адвокати, професори. Для вас то не грає ролі, не дай то Боже, коли будете й без язика. У вас є сила!.. Ви з Підкарпатської? Там багато таких людей?
— Та всі такі, як я.
— О, то є прекрасно!
Нейман легко встав, майже підстрибнув з землі. Взяв Івана під руку. Повів у другий кінець садка. Тут, у глибині, поміж акуратно посадженими та доглянутими деревами й кущами квітів, гралося троє парубків. То, мабуть, Нейманові сини. Хлопці зневажливо зиркнули на новачка і далі гралися. Це, принаймні, так сприйняв Іван спортивні та гімнастичні вправи, яких зроду-віку не бачив. Грався й він, та не такими забавками…
У Онджея Неймана своїх дітей не було. Дружина, кохана манжелка, померла у війну від тифу. Загорював. Дехто б на його місці коротав свій час у гурті серед картярів або топив горе у пиві чи вині. Та Нейман не з першого і не з другого ґатунку. Він передусім спортсмен. А коли Бог дітей не дав, то є вони в інших. Всіх, зрозуміло, не може прийняти під свою опіку, та до тих трьох, що вже має, прибере і цього Силу. Стане меценатом ще для одного парубка.
Най подобається тобі, Іване, у цьому затишному садку, поруч з цим приємним чоловіком, що добровільно хоче стати твоїм патроном.
Зденек і Павол наче близнюки: біляві й худорляві. Заховали свої обличчя в якісь сітки. Схопили вузькі шаблі і почали штрикати один одного. Третій, Ростислав, побіг по траві. Нейман десь з-за пазухи вийняв годинника. Поманив пальцем Івана. Праворуч від високого мура забитий колик. Від нього починається старт. Отже, від колика до Неймана — сто метрів. Іванові треба бігти звідси щосили.
