Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 28

Скинув сіряк. Засукав рукави на білій веретяній сорочці. Нейман махнув рукою, а Іван рвонув з місця. Рушила в кругову й стрілка секундоміра. Хлопці перестали займатися: дивляться, яке ж поповнення привів Нейман до їхньої трійці.

Іван біг незграбно, як дома по полю.

Хлопці переглянулися, мовляв, то вже для них пройдений етап.

Нейман спинив стрілку секундоміра. Підійшов до Івана. Намацує на зап’ясті пульс. Щось підраховує.

— Серце, як у вола! — прошипів. — Дихайте. Молодий колего! Дихайте глибоко, в себе!.. — від радощів плеснув його по плечу. — Ви боксом займалися? — здивовано спитав і штовхнув його кулаком по плечу, замилувавшись твердими м’язами. — Ви, молодий колего, боксер? — знову запитав.

— Хлібороб я, пане. І нянько мій хлібороб. І дід ним був…

— Добрий грунт має та земля, від котрої йдуть такі люди, — шептав Нейман, ведучи Івана до невеликого помосту. На ньому стояла штанга. Нейман зняв кілька менших коліщат, відкинув убік. Показав Івану, як треба підіймати оте залізяччя. Той ловив кожен порух, аби догодити своєму новому вчителю. Забавка. Підійшов неквапом до штанги, потер долоні. Схопив за гриф і кинув штангою понад голову, не згинаючи ліктів.

— Ого! Сто! Сто маємо! Сюди! — звав Нейман обома руками Зденека, Павола і Ростислава. — Сюди! — радів Нейман, наче натрапив на скарб. Ті неохоче кинули заняття і прийшли до помосту. Нейман поспішно кладе на гриф ще два коліщата. Перепитав у Зденека, скільки тепер буде вага штанги, хоч і сам достеменно знав, що там сто двадцять кілограмів. Той неохоче відповів:

— Сто двадцять, пане професоре.

— Так! Правильно. А тепер, прошу, подивіться! — Нейман знову замилувався Іваном. Поплескав його по плечу, здавив у нього передплічний мускул. — То є, просім, оцелове свалі!

Ех, коли б він, Нейман, мав такі мускули, він би знав, що з ними робити! Та нічого, що Бог не нагородив його. Добре, що є люди з такими мускулами. І хто знає, чи не загримить володар отих м’язів по всій республіці, по Європі, а може, й по світу? То вже від Неймана залежатиме: віднині він його володар і тренер, зрозуміло. Благодатна глина потрапила до його рук: він, Нейман, зліпить з неї, що завгодно.

Словом, не треба роздумувати довго. Діяти треба!

Великі круглі прозеленкуваті очі віддзеркалювали хвилювання і одночасне задоволення. Іван спокійно пригладив непокірне кучеряве волосся, що силком спадало на чоло, лізло в очі, лоскотало.

Зденек подав магнезійовий порошок. Подержав коробку на долоні, а погодя поклав її на край дошки. Нейман показує, що тим порошком треба натерти долоні, оді штанга не сковзатиметься в руках.

— На моїх не буде сковзатися. Мозолі все видержать. У мене долоні, як рашпіль.

Іван спочатку схопив залізяччя, викинув штангу на груди, якусь мить потримав, а потім витиснув її понад голову. Так, як казав Нейман. Професор поглядав то на секундомір, то на Івана. Поспішно замахав руками: кидай, мовляв, штангу на поміст. Та Іван не міг розтовкмачити того сигналу. Тримав штангу десять, двадцять, тридцять… сорок секунд!

Нейман підбіг до Івана, прямо у вухо прошипів:

— Досить! Жили розтягнеш!

— У мене, пане професоре, не з баранячих кишок жили, — і почав крутитися зі штангою над головою. — Усе удержать.

Легенько, наче штанга була зроблена з ніжного кришталю, поклав її на поміст.

Нейман витирав піт з лисини, ніби сам підіймав ту вагу. Від захоплення ляснув у долоні.

— Ну як, колеги, беремо його до себе? — спитав Нейман своїх учнів, що стояли обіч помосту і жадібно ковтали слину, переглядаючись.

— Міцний, — погодився Зденек.

— То є, прошу, справжнісінький екземпляр силача! — Нейман од радощів за знахідку знову поплескав Івана по спині. Раптом щось задумався, вийняв з кишені блокнот, олівець, швидко написав на папірці дрібними буквами. Хлопці знали, що в тій книжечці занотовані всі їхні результати тренувань. Тепер, очевидно, й Іванове прізвище потрапило туди. І наслідки нинішнього іспиту. Та Нейман швидко вирвав сторінку, підозвав Ростислава: — Маш ту цідулку а гонем до крейчі!

Ростислав підождав Івана, поки той одягався у свої домашні шати.

До кравця було недалеко. Його майстерня — поруч, за рогом.

Кравець почитав записку, заметушився і з словами «єден момент» побіг кудись за полотняну перегородку. Необавки повернувся з метром, що теліпався в нього на шиї. Випростав згорблену спину, покректав і заходився приміряти Іванові плечі, захоплено мурличучи собі під ніс: «А то є, просім!», «А то є, просім!». Вибачаючись, кравець запитав:

— Кдесте нарозені, просім вас? — і знову: «А то є, просім!».

— Там, кде чрстві вздух — відповів Іван по-чеськи, глянувши на Ростислава, чи той, бува, не сміється з його вимови. — На Подкарпатску.

— Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! — не надивується дрібненький кравець, вистукуючи каблучками навколо Сили. Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! То є, прошу, для нього рідкісний клієнт. — Не гнівайтеся на мене, прошу вас, коли запитаю, скільки вам років?

— Двадцять три, — чітко відрубав Іван, хоч знав, що у паперах значиться на два роки менше, бо отець Антоній забув завчасно завести його у метричну книгу. Саме через це Івана не брали рекрутом у цісарську армію. Це, правда, не така вже велика біда. Нянько з тої помилки дуже радів, що залишили йому на обійстю хоч одного сина.

— Що ви їсте, прошу вас? — довідувався говорючий кравець.

— Усе, окрім гвіздя, — серйозно відповів Іван.