Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 29
— То є, просім, то є п’єкнє! — знімаючи мірку, промовив кравець і записував огризком олівця якісь цифри. Потім підраховував щось, прицмокував і нарешті сказав:
— Три з половиною метра матеріалу. То є точно, прошу вас, без найменшої комбінації. Пан Нейман знає, же я чесний чоловік…
Кравець почав проводити Івана та Ростислава, вибачався перед ними, щоб, не дай то Боже, не подумали, же він обміряв пана Неймана. Ще раз повторив:
— Три з половиною метра!..
Вже майже коло виходу Іван зупинився:
— Кілько ото шатя буде коштувати?
— О, то є, прошу, не ваша жура. Пан Нейман має у мене свій рахунок.
— А я хочу мати свій, — посерйознішав Сила і кравцеві здалося, що парубок насправді розгнівався на нього. — Я не жебрак, прошу вас. У мене гроші є, не бійтесь. Не доста буде — зароблю та виплачу вам.
— То все в порядку, добрий молодий пане. Для мене записка професора Неймана — цінніша за гроші. Я перед ним буду все життя в боргу.
«Не повість, корінець би ’му висох! А може, з фіґлів зазвідати? Шкода розсердити і пана Неймана, правда. І перед ним не дуже добре буду виглядати… Ба за що йому кравець винен?.. Може, він такий підприємець, як і Прохазка? І той починав із шатів. Айбо сей перший одяг я мушу сам собі заробити».
* * *
Ввечері, як і кожного разу, про всі свої денні походження Іван розповідав Свадебі. Не тільки Ян, але й Ганічка раділа з свого квартиранта, що той потрапив до такої чудової людини, як пан професор Нейман.
— То не Прохазка, друже мій. Той не збиває свої капітали у банки. Нуждарям часто допомагає. Навіть у раду безробітних прислав колись дві десятки тисяч крон. Звідки в нього гроші? Сам працює, має добрий заробіток. Після смерті батька мати весь маєток передала сину-одинаку. Ось чому він такий щедрий!..
Мало таких людей у Празі. Він не паниться, як більшість його одномасників. Тим більше з так званого вищого світу.
— Не пропадеш, друже мій. Тримайся, слухай його, вчися. Виходь у люди!
Іван знову задивився на оту красну зірницю, що заглядала у вікно…
Яке ремесло здобуде він у пана Неймана?
Ким стане після тої науки?
Страйкарі
Коли тільки-но почало благословлятися на ранок, Іван уже був на залізничному вокзалі. Людей було мало, і навіть його кроки гучно відлунювалися під високим склепінням. Дзвякали фуфери, і цей звук-гриміт щоразу повторювався.
Шипіли і зітхали локомобілі.
Проскочив на привокзальну площу. Крила на башті величезного вокзального будинку, здавалося, ось-ось піднімуть оцю гігантську споруду і понесуть її кудись у гори.
А навкруг — туман, кіптява, дим над будинками. Навіть горобці, і ті не такі, як дома: чорні, мов сажотруси.
Саме тут, на привокзальній площі, можна відчути запах міста. Суміш вугілля, бензину, масел, гуми, асфальту і ясенів із ближнього двору — все злилося у якусь неприємну каламуть. Червоні з синіми стрічками вагончики трамваю зупинялися і необавки знову вирушали у мандри, видзвонюючи перед сміттярами-двірниками та візниками.
Іван повернув до станційних складів. Гуркоче, насипаючись у високі бурти, блискуче чорне вугілля. Деренчать вози молочарів, бубнять бочки з бензином та нафтою.
Люди кудись поспішають і розмовляють на ходу.
В загальному шумі та брязкоті не чути власного голосу.
Ворушаться губи у вантажників, мелькають ноги. У декотрих стирчать з кишень газети.
А збоку, на вулиці, намотували швидкоплинний час автомобілі всіх світових марок, мотоцикли з чудернацькими колясками та причепами, велосипеди. Сюди, до складів, прибували автомашини з газетами, з мішками, з порожніми бочками з-під геренгів-оселедців, з молочними бідонами, з ящиками, схожими на клітки для звірів, з залізною арматурою, меблями, келюховатими чемоданами, в котрих би можна поселити Івана з усім, що має.
Гуркіт, духота, пилюка ніби зливалися в єдину музику, не дуже приємну, правда, для щоденного прослуховування.
І ось у цьому кварталі складів йому, можливо, пощастить найнятися на роботу. Як-не-як, а гроші треба мати свої, зароблені власними руками. Тим більше, що заняття в Неймана починається десь перед обідом. Це було б для нього потаємною ранковою зарядкою. Хіба лише зарядкою? Ні, ні, він мусить заробити, аби виплатити за новий одяг, а Яну за притулок.
Треба відшукати пана Палічека. Він дає роботу. Де ж його шукати?
— Палічека? Головний уряд у нього у винарні, — відповів робітник, на котрого натрапив Іван. — Коли ти взагалі маєш щастя у житті, то заглянь он у ту резиденцію! Він там буває деколи.
Пан Палічек на цей раз-таки був у своїй резиденції — в маленькій кімнатці, стиснутій з боків і зверху складськими приміщеннями. Віддавало в ній запахом коломазі — підлогу щойно вимастили дьогтем. Палічек обіймав посаду головного експонета. Себто відповідальної особи на вантажно-розвантажувальній біржі. Двері на резиденції відчинені, і Сила постукав в одвірок. З-за столу піднялася маленька видроока голова з тучним підборіддям, що спинялося майже на грудях. Пан Палічек глянув з-під вузького лоба скляними очицями, відкопилив тонку нижню губу, засопів, як паротяг перед відправкою, засовався і лише тоді, ніби з корчажки, булькнув:
— Но?
— Добрий ранок! — привітався Іван. — Ба ци ще берете на роботу?
— Наша біржа всьому світові може її дати, — сидів, як прикований, пан Палічек… — Но?
— А що платите?
— Два геллери за кожне кіло, — пробулькотів Палічек. — Сто кіло — дві крони. Двісті кіло — чотири крони. Но?
