Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 33

— Добре, пане професоре, — сказав Іван, а сам себе бив та лаяв у душі, що повів про це Нейману. «Яке його діло? Не буду ходити та чорних горобців по місту пужати!».

В садку Іван повторював усі ті вправи, що учора: ходьба, біг, кувиркання. Одноманітність почала йому надокучати. Та сумирно скорявся Нейману. Професор радів за свого нового учня: Сила занадто швидко опановував тою премудрістю, значно випереджаючи своїх напарників. Правда, Нейман не говорив про це Івану, бо чекав від хлопця щось більшого, значимішого.

Після звичайної розминки Нейман приніс дві досить великі гирі. З завтрашнього дня Іван тренуватиметься і з ними. Це входитиме в обов’язковий комплекс підготовки. Сила якось добродушно глянув на ті гирі, усміхнувся вслід Нейману, що залишив їх на помості, а сам пішов углиб садка. Почав прицілятися до снарядів. Підняв. Не дуже тяжкі. Покрутив над головою та й поклав на місце.

— На перший раз — п’ять ривків, — рекомендує Нейман.

Іван спокійно стис гирі. Намагався робити так, як професор. Без передишки — п’ять ривків. Це так сподобалось, що аж попросив:

— Можна ще?

— Здоров’ю зашкодить.

Та сам бачив, що хлопцю кортить повторити цю приємну для нього забавку. Перегодя кивнув головою, бо й самому хотілося помилуватися, як молодий колега грається тими гирями. Коли в п’ятнадцятий раз вижимав над головою, Нейман помітив, що в хлопця ледь-ледь затремтіли м’язи на руках.

— Досить! Досить! — замахав руками, стискуючи зуби. — Сімсот п’ятдесят кілограмів без передишки! На перший раз то є забагато. — Нейман після року тренувань не міг того зробити.

Подав Іванові величезний, як верета, рушник. Скинув майку і побіг до ділянки конюшини. Закінчилося тренування. Іван побіг до зеленогривої конюшини. Викачався в ній, як лоша, та й повернувся до крана, вмонтованого на дворі коло цементної площадки для городків. Витерся рушником так, що аж тіло почервоніло.

— Можете застудитися, молодий колего. Під душ треба було йти.

— Та ото молоко, а не вода. У нашому потоці у двадцять раз студеніша. Такою водою лише гостець лічити. Я в снігу люблю купатися, — розговорився Іван, освіжившись водою.

— Не треба ризикувати. Легені можете застудити.

— Печінки у мене здорові. У нашому роду ніколи ніхто не хворів на гертику. Коли найбільше бережешся, то найскоріше захворієш.

Нейман з першого разу переконався, що перед Іваном простилалася велика і заманлива дорога майбутнього. А в таку дорогу треба підготувати надійний запас найголовнішого — спортивних знань, навичок. З ними він не пропаде. Вони ніколи не стануть йому зайвим тягарем. І тому якнайретельніше готував його у цю путь.

— Молодий колего, — звернувся до Івана, коли зайшли в робочий кабінет: — Мене цікавить одне: вам родич добру квартиру дає?

«Може, надумав пересилити мене звідти? — мелькнуло в голові. — Гей, ні, нікуди не піду, доки не виженуть!»

— Царство, а не квартира! — відповів твердо.

— То, прошу, дуже важливо для вас.

«Гей, неборе професоре, якби ви знали, яка ото квартира! Та такої по всіх Чехах не знайшов би!».

— Обід також там маєте?

— Усе там маю, — сказав Іван та одразу почервонів, бо повів неправду. Обід? Півкіло ковбасок-сосисок та дві булочки-хали. Інколи й поливка-суп. Та так по-панськи ніколи не їв дома. Айбо чому пана Неймана то цікавить?

— Я б хотів запропонувати вам свою кухню-стравування, — шепнув професор. — То для вас має велике значення. А щоб ви мали право так харчуватися, як я хочу, на перший раз. — Нейман встав з-за столу, вибрав із зв’язки потрібний ключ, відкрив залізну скриню, — на перший раз маєте…, — поклав перед ним книжечку, поперев’язувану червоно-синіми стрічками. Іван лише глипнув на неї, бо позирав на Неймана, аби зрозуміти, що той говорив. — На перший раз маєте тисячу крон.

«Тисячу крон? За що? Що він — хоче мене купити? Чи продати комусь? Гей, ні, пане професоре, так ся не бавимо! Я ще на себе зароблю».

— За що ви даєте мені таку суму? — насторожено запитав.

— Не за що, а вам даю, доки будете мати свої, — схитрував професор, бо помітив, що Іван знітився.

— Та я не можу від вас брати стілько грошей, — лагідно мовив, аби не розгнівити Неймана. — Дякую вам, пане професоре, за таку доброту, айбо я ще гроші маю.

— Ви мене образите на все життя! — силкувався голосніше виказати це, і тому аж очі в нього заблищали сердитими скельцями на пенсне.

«Вже одного пана нагнівив у Празі. Айбо того Прохазку я би не шкодував і в пеклі, корінець би ’му висох! З Нейманом би такого не зробив…»

— Раз вам дякую, пане професоре, — насилу видавив Іван, беручи від Неймана пачку грошей. Недбало засунув їх у широку кишеню, наче це були якісь пусті папірці, акуратно складені у книжку.

— Виплатите вашому родичу за квартиру. Родич є родичем. А поки що з неба хліб не падає задарній. Деяку суму можете татінкові послати… Та що я говорю? Робіть взагалі, що хочете. Вам уже не п’ять років. На вокзал вам не раджу ходити. Це буде ускладнювати вашу підготовку. Домовилися?

— Договорилися, пане професоре, — та в думці була інша відповідь. «Залишитися без роботи? Ой ні, того не буде. Постійну службу не можна залишати. Договір укладений. І платня по тому страйкові збільшилася. Таки добилися люди свого. Декого, правда, оштрафували за підбурення, айбо ото уладиться. Аби лише не били. Добре, що Горінека залишили на службі. Та й Порубка грошима виплатив за покуту…».

— Завтра починається осінь. Це за календарем. Тому тренуватися починаємо на дві години пізніше. Тепер уже, думаю, не запізнитеся. Ну, з Богом! Я ще й сам маю йти на роботу…