Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 34

* * *

Свадеба вже був дома. Чекав на свого квартиранта і навіть не вечеряв досі. Сидів за столом, читав газету з олівцем у руках, підчеркував щось у колонках. Іван уже знав, що це мала бути якась дуже важлива стаття, коли Ян так старанно вивчає її. Од світла худощаве обличчя робилося ще вужчим, а ніс — довшим.

Іван мовчки скинув плащ, повісив у коридорі, а сам тихо зайшов у їдальню, аби не перешкодити Свадебі. Та не міг він так зайти, щоб не почув Ян. Той уже звик до його кроків, почув Івана ще знадвору.

— Ну, ну, як там твій університет? — усміхнувся Ян. — Тяжко?

— Забава ото все, Яне. Я й досі не знаю, за що він мені ще й платню дає.

— Аби мав з чого жити. То не Прохазка. До речі, сьогодні видав нам платню. На п’ять-сім процентів кожний має більше. То вже досить добра надвишка. Пани почали переконуватися, що громада — то величезний обух, який у будь-який момент може впасти їм на голови. Революції страшенно бояться. Тому йдуть робітникам на всякі уступки. Аби не бунтувалися. Аби не відібрали від них фабрики та заводи, як у Росії. З ворогами панькатися не можна.

«Га, він не панькається. Айбо не всі так розуміють, як Свадеба, що треба зробити, аби всім було добре. Чому тоді роблять на панів? Чому тоді панькаються з ними? Хіба ото справедливо? Та й сам Ян несправедливий. Чи, може, я помиляюся? От, приміром, живемо під однією стріхою. Зарібок у нього мізерний, то я вижу. Айбо чому не хоче від мене поміч? Я ж йому не родич. Ну, на перший раз прийняв мене до себе, коли я був у скруті. Каже: «Безробітникам треба допомагати в біді». Та я вже тепер маю роботу. Думаю, із своїми руками не піду по жебрах. Хоч би дітей привіз від старих. Гей, тоді би я знав, як відплатитися. Накупував би їм усього, приодягнув. А так уже і сам не знаю, як до нього підібрати бесіду. Він каже, ті, що мають гроші, капіталісти. Та я заробив своїми руками. Еге, які вже на них мозолі, як волоські горіхи. Айбо то теж має бути. Лише той хліб солодкий, що мозолями витруджений. Так нянько каже».

— Приміром, ви з ними не панькаєтеся. Айбо не всі так розуміють, як ви, що треба зробити, аби всім добре було.

— То вирішить інша влада. А поки що ми підкоряємося буржуям. Все робимо для їхнього збагачення. Настане час, коли всі ті багатства, що створюємо, перейдуть у наші руки. Це неминуче, як схід сонця.

— Розумний ви чоловік, Яне, айбо мало маєте справедливості.

— Чому? — здивувався Свадеба.

— Я у вас — чужий чоловік. Може, й не так файно знаю говорити, як ви, айбо так скажу, як можу, бо більше мовчати не буду. Дуже ви слабий борець за правду. Живуть, приміром, двоє під одною стріхою. Один з них стає капіталістом, а другий день за днем стає все гіршим жебраком.

— То закономірне явище. Наш світ так побудований, друже!

— Світ — світом. А я говорю про нас двох.

— Це ти мене жебраком назвав, а себе капіталістом? — голосно засміявся Свадеба. А коли трохи втихомирився, Іван спитав:

— Чого вам смішно, Яне?

— Добре, пане капіталісте, не буду сміятися.

— Скажи, прошу тя, пане капіталісте, хто тебе зробив таким філософом?

— Я не філософ. Айбо ви колись казали: «Хто має гроші, той капіталіст».

— Я мав на увазі маятників-підприємців, мільйонерів.

— Коли хочете жити справедливо не словами, а так, як у житті є, то мусите від мене взяти гроші. Пан Нейман так і сказав: «Віддай родичу за квартиру». — Іван поклав на стіл пачку, переплетену паперовою стрічкою. — Як не візьмете, в цю ж секунду забираюся на вулицю!

— Добре, — погодився Ян і запалив цигарку. — Добре, друже мій. Та будемо до кінця справедливими. Покличемо Ганічку. — Ганічко, Ганю, іди, будь ласкава, до нас на хвилину! Без тебе не розв’яжемо один вузол, що хоче заплутатися, — сказав Ян, коли дружина наближалася до столу. — От маєш! Нейман дав… родичам!

— Я в чоловічі діла не втручаюся, — усміхнулася і хотіла знову піти на кухню.

— Ні, ні. Ти лише побудь з нами. Пан Нейман сказав правильно: «родичам»! Так? У тебе й справді є родичі. Татінко — найперший. Йому й пошлеш ці гроші.

— Довго токмитися не будемо. — Іван взяв пачку, розірвав ті папірці і швидко почав рахувати. — П’ятдесят. Половина. Одна — вам, а друга — нянькові.

— Не треба, не треба, пане Сило, — умовляє Ганічка і поспішно віддаляється.

— Не смійтеся наді мною, Яне, — пробасив Іван. Голос його як здригався.

— Добре, — нарешті погодився Свадеба. — Добре.

— А діти далеко звідси? — іншим голосом запитав Іван.

— До неділі будуть дома.

— Правда? — зрадів Іван більше, аніж тим грошам. — Дайте руку на те!

— Правда, друже мій. Маленького в школу треба давати.

— Тепер спокійно буду спати…

Та той спокій тільки марився. «Ба ци не захворів нянько? Ба ци повернулися братове? Ба ци має ще корова їсти?.. Завтра зажену гроші домів. І Терці пакунок. Через два тижні Покрова. Може, встигне дійти. Якби лише скоріше діти прийшли. Тоді я вже не буду журитися, кому давати гроші за квартиру! Двоє заробляємо, двоє і будемо родину удержувати…».

Коли сонце зайчиком стрибнуло на стіні, з кухні вирвався тужливий голос скрипки. Спочатку вона заридала, а згодом пішла у танок — бурхливий, бадьорий, гарячий. В такт мелодії Іван робить присядки. «Хіба наш циганин так заграє? Чорта лисого!.. Чому я ще ніколи не чув, аби Ян грав оцю музику? Та ще зранку?». І скрипка покликала Івана в кухню.

— Красна співанка!

— То наш Сметана написав.

— Я ще не чув.

— Один раз на рік я її граю.

— Чому так рідко?