Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 35
— На своє свято. Чотирнадцятого жовтня, друже мій. Покрова… Перший день чарівної осені… — замріявся Ян. — З цього дня почалося моє літочислення…
— Поздоровляю, поздоровляю, Яне! Живіть міцно, як наш дуб! Будьте багаті, як наддунайська нива і щедрі, як наші ліси на гриби!
— Ого, ти, бачу, й віншувати майстер! — зрадів Свадеба, тримаючи міцно Іванову руку у своїй.
— Як я догадуюся, на іменини ви обіцяли піти зо мною в театр. Правда?
— В оперний. То вже така традиція у нас з Ганічкою. Та спочатку підемо на п’яц. Треба щось докупити.
— Знаю, знаю…
«Покрова… Ба ци дістала Терка мою квітчасту хустину?»
Щонеділі чоловікам Ганічка поручала прикупити на ринку свіжих овочів та фруктів. Іванові було цікаво на тій торговиці, повній не тільки різним ганчір’ям та оселедцями, а й багатій на різні пригоди. Шум і гамір натовпу, теленькання шарманок, прорізуючий писк свистульок-цукерок, викрики-запрошення продавців — все приваблювало сюди і приносило у його буденне життя якусь розмаїтість.
Звернули до м’ясаря, що примантив натовп. Раз по раз він підкидав над головою замашну двадцятип’ятикілограмову гирю, ловив її у повітрі на льоту, і, задоволений своїм хистом, відходив убік, ставав червоним, як буженина.
— Можна мені попробувати? — забаглося Івану.
— Не відкусиш із неї. Бери, пробуй. Уже не такі мірялися зо мною, та хвіст мишачий підняли!
На тому м’ясар запнувся: Іван тримав гирю над головою, не розгинаючи ліктів. Той, очевидно, не міг цього зробити, бо зачудувався, навіть руки в нього застигли над вагою з ножем і куснем м’яса. У нього заграла права щелепа. Це означало, що м’ясникові псувався настрій. Ще б пак! Вперше за своє життя бачить на власні очі, що якийсь шмаркач грається з гирею краще, аніж він. Що тепер скажуть покупці?
Іван ще раз високо підкинув гирю над головою, випучив груди, аби падала на них. В м’ясника випала з рук ціла легеня, яку щойно хотів зважити. Гиря вдарилася Іванові в груди і відлетіла майже до м’ясника.
— Гі-гі-гі! — загіготався самозакоханий м’ясоруб. — Дурниця то, хлопче! Ти, лайдаку, п’ять геллерів зігни. Гі-гі-гі! Тоді я повірю, же через п’ятдесят років буде з тебе міцний чоловік! Гі-гі-гі!
Іван пошурупав у кишені.
Ті, що стояли в черзі, забувши за чим прийшли до м’ясаря, розщедрилися на насмішкуваті реготи. М’ясник також гиготався від задоволення. Подав Іванові монету у п’ять геллерів. Сила подивився на неї з обох боків, здавив пальцями. Метал не підкорявся. Самою силою тут не візьмеш. Кілька разів пробував сяк і так, але п’ятак залишався таким, яким і був випущений з монетного двору. Раптом Іван стис зубами, а в двох пальцях туго згинав грайцар. Через якусь мить простягнув долоню, на якій виблискував півколом складений удвоє п’ятак…
Що на тому ярмарку не побачиш. Ось і циганка наштовхнулася на Івана:
— Погадаю, молодий пане, аби здоров був!
— Я й так здоровий, Марчо! Гадай, небого, хворим та слабим.
— За коруну повім ти, же котра краля має серце до тебе, а котра хоче зганити твою любов.
— Дуригріш ото, чорнолиця!
— Айбо не будеш знати, де можеш у біду застряти, — не відступала циганка.
— На, маєш коруну, та не заважай!
— Дай руку, молодий пане!
Вона схопила Іванову правицю і почала своє віщування:
— Будеш, паночку, мати велику дорогу. У тій дорозі може на тебе чекати велика біда. Будеш мати красну жонку, але будеш любити і других. Станеш багатим на дітей і на гроші. Будеш мати велику славу. Через тоту славу будеш мати біду. Єдна особа дуже журиться за тобою… Даш іще коруну, та повім ти, же котра дівка стане твоєю жоною.
— Я, небого, й так знаю.
— Гай-гай, не та, на котру ти думаєш!
— Ота. Я другу не хочу.
— А чи знаєш, чи вона тебе хоче? Дай іще коруну, не скупися. Будь щедрим, коли тобі правду кажуть.
— Я такою правдою жити не хочу. Відступися, бо чекають мене.
Свадеба стояв збоку, усміхався.
— Тебе й заворожити можна! — сказав, коли нарешті Іван вирвався від циганки.
Та Сила не звертав уваги, бо перед ним стояв величезний щит. Крупними червоними та синіми буквами на ньому написано: «Прем’єра! Перша в Празі! Б. Сметана. «Моя батьківщина». Купуйте завчасно квитки!».
Іван зиркнув на Свадебу:
— То ваш знайомий, Яне? — і кивнув головою на щит.
— Сметана? — здивувався Свадеба і ледь-ледь усміхнувся. — Чому ти так думаєш?
— Бо пісню його грали.
— Не пісню. А танець, музику!.. — і замислено додав: — То наш спільний знайомий, друже мій. Бедржих Сметана — великий музикант, композитор. Сьогодні будуть грати його визначний твір — «Моя батьківщина».
— А може, підемо? — по-дитячому зрадів Іван.
— Ми ж домовилися в оперу.
— На другу неділю.
— На такі розкоші я не маю гроші, братку. Там квитки дуже дорогі.
— То не біда! Я зараз! — метнувся до похідної каси.
Тут уже заперечувати не було коли. По правді кажучи, Свадебі давно кортіло послухати цю музику. Адже Сметана — його улюблений композитор. Знайомий майже з усіма його творами. Перечитав життєпис композитора. Знав, крім того, й інші подробиці про нього.
— Три цетлики! — потряс Іван квитками.
— Чому брав такі дорогі?
— Я купував не дорогі, а найкращі!
Казковий зал Національного Празького театру приголомшив Івана. Спочатку легінь розгубився. Бо здалося йому, щопотрапив на той світ, у царство, де треба бути святим і покірним, де лише слухають мудрість старших і вчаться-призвичаюються ходити по їхніх стопах. Івану стало душно, незручно. Йому хотілося скинути з себе білу сорочку і ту краватку, що давила шию. Чомусь і черевики тисли ноги, хоч дома, в Свадеби, були при нозі. Навіть новий костюм — вільний і акуратний — також заважав. Айбо терпів. І лише тоді, коли побачив, що Ганічка з Яном почувають себе в театрі, як дома, дещо урівноважувався. Та серце ще й тепер гупало більше, аніж після підняття штанги.
