Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 44
— Ти — вбивця! Розбійник!
«А громи би на тя посипалися, сухоребрий! — прокляв його в душі Іван, та не захотів дражнити слідчого. — Німиці наївся — та й готово!». Уже навіть рота розкрив, аби крикнути з усієї сили та приборкав у собі злість, бо знав, що у пана правди не доб’ється. Та що він собі думає? Раптом зірвався з стільця:
— Як ви маєте право таке говорити? Як ви маєте право так називати мене? А ще ошколовані, вчені люди! Та чи ви знаєте, що Нейман був найліпший чоловік у Чехії!
— Ти обікрав його! Ти! Ти! — рявкнув слідчий, тичучи тонким пальцем у Івана.
— Неправда! Господи, та й не снилося мені таке ніколи!..
— Не призивай ім’я Господа-Бога надаремно! Він тут безсилий. У нас є докази!..
Слідчий встав з-за столу, сунув руки у кишені піджака, прорипів по світлому паркету кілька кроків, наблизився до Івана. Мовчки став перед ним. Осатаніло засліпав очима:
— А пана Прохазку хто хотів звести на той світ? Га? Хто?
«Пана Прохазку? Та я його лише попужав, аби не дурів зо мною…».
— Пана Прохазку? Перебачте, пане судія, айбо майте розум! Я йому дав лише папірець порвати.
— У нас є письмове показання пана Прохазки. І тобі нічого відпиратися. Це — перший факт. Другий. — слідчий різко повернувся, натиснув кнопочку на столі. За плечима відчинилися двері. Кроки наближалися до стола. «Грдлічка? — здивувався Іван, як побачив свого колишнього суперника. — Що він тут робить?».
Колишній поліцайтмайстер і чемпіон люб’язно потис руку слідчому та його стенографу, усміхнувся до нього, як до давно знайомої коханки.
— Ви, пане Грдлічка, сподіваюся, впізнаєте цього святоушека?
— Як би не знав, то і вам би, пане прокуратор, і мені ліпше було, — вишкірився Грдлічка та й почав розстібати ґудзики на піджаку. Розсівся у м’якому кріслі, оббитому дерматином, переставив ногу поза ногу і, випускаючи клубки цигаркового диму, сказав:
— Я до ваших послуг, пане державний прокуратор!
— Розкажіть, прошу вас, про випадок у ресторані «Слован».
Грдлічка почав теревенити про всі подробиці того дня. Перерахував друзів, з котрими пиячив, які страви замовляв на сніданок, на обід і вечерю. Як і кожний п’яничка, нагадав про свої улюблені напої і вже наприкінці, ніби між іншим, покосував на Івана.
— Отой, — кивнув головою вбік Сили, — наздогнав мене на дворі і чомусь перепинив. Ну, як ви вже, пане прокуратор, знаєте мій характер, я не міг стриматися, аби якісь зайди стояли мені, чеху, поперек дороги. Просив його, умовляв… Ви ж знаєте мій характер. Але той і на крок не відступав. І лише, коли підоспіли друзі з поліцейського управління, тоді втихомирився. То є, прошу вас, дика звірина, некультурна тварюка, випущена з хліва!
— Неправда! — спробував піднятися Іван, та його придержали охоронці-урвиголови, що мов закопанці, стовбичили над ним.
— Я так і констатував, пане Грдлічка, — притакнув державний прокуратор і спокійно взяв із стола папірець. — У мене за той день і квитанція є, по якій Сила виплатив штраф.
«Що ж то робиться, люди добрі? Ба ци не збираються мене затюрмовати? Чого я сюди прийшов? Правда, не прийшов, самі привезли. Айбо я хотів сам правду сказати, а вони займаються махлярством. А, може, й справді гадають, що я вбив Неймана?.. Та коли так думають, то я сим двом голови повідкручую, а потому най ведуть до мотуза! Хоч буду знати, за що карають… Нечесний се світ, корінець би ’му висох!.. Ой, нечесний, громи би ’го розтрясли! Зайдою називає… Та хіба я з доброї волі прийшов сюди?»
Крізь зелені загратовані вікна на паркетну підлогу зайчиком стрибнуло сонце. Посковзнулося і знову сором’язливо забігло за штору. То хтось різко відчинив двері на кабінеті, від чого заворушилася гардина. Справді, до стола підійшов заклопотаний натоптаний чоловік, що приніс перед собою, наче тацю, товсту папку, з якої стирчали папірці-вкладки. Іван схилив забинтовану голову, дивився на перекладину стола, де з’явилися раптом, начищені до блиску, передки черевиків пана прокурора.
— Найшов! Зробив, як фокусник! Відкрив — і все прояснилося! Поклав папку на стіл, одною рукою придавив її, ніби боявся, що вона здійметься та полетить, а другою плеснув Івана по плечу. — Добрий день, пане Сило!
Іван хотів привстати, та пан притримав його:
— Сидіть, сидіть, у вас тяжкі поранення. Не хвилюйтеся, прошу вас!..
Сила підвів на нього очі. «Що за мара? Десь я видів того чоловіка. Айбо — де? Може, й сей прийшов капостити на мене?».
— Ну, ну, пане Гайхел, що за нова версія? — байдуже спитав прокурор.
— Не версія, пане державний прокуратор, а документ! У-ні-кум!
«Гайхел? Так це його вуйни син! Уже, майже, прийшов ділити обійстя, корінець би ’му висох! На задарній хлібець найдеться купець!..».
— Читаю запис за останній день: «Сьогодні в мене був чудовий настрій. Неперевершений! Його зробив мені Іван, мій добрий і послушний учень. Я ще в світі не зустрічав такої доброї, послушної і безпосередньої дитини. Навіть у книжкахне читав про подібних. Спокійний, витриманий. Сила в нього з кожним днем росте, як у молодого буйвола чи навіть лева… Одну хибу ніяк не вдається мені перебороти в ньому. Це — вперта мовчазність. Можливо, його дратує мій шепіт…».
«Нейман! То професор писав! Ану, дайте мені, я почитаю! Лише він знав мене добре та Свадеба…», — подумав Іван і далі слухав, слухав і щось заклякло в горлі.
«…Можливо, не хоче говорити, аби я не дратувався. Можливо, притоптаний якимсь горем ще від зачаття. Може, закоханий? В людях я рідко помилявся. Після сорока — тим більше. Він — неперевершений екземпляр чесності і слухняності. Ці риси притаманні справедливій людині… Завтра — неділя. Ми вирушаємо в подорож до Карлових Вар. Думаю, це буде на користь і йому, і мені…».
