Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 45

На цьому реченні братранець Неймана зупинився. Він почав гортати сторінки…

Професор Нейман вів щоденник дуже акуратно. В цьому йому могли позаздрити дипломати, поліцейські і навіть письменники. Тут було все, до найменших подробиць. Перший запис зроблений після того, як покійному покалічили горло. Свої думки, враження, переживання, висновки з різних політичних та громадських подій, розмови з людьми, роздуми про поліпшення економічного становища країни, що стала самостійною республікою, — все, чим жив цей неспокійний чоловік. Особливо багато записів-думок занотовував про різні судові процеси, на яких бував, але не міг виступити, про роль юриста у новій буржуазній республіці, про зустрічі з видатними людьми. Та це менше цікавило прокурора, коли мова йшла про вбивцю його друга.

Гайхел підсунув папку поближче до прокурора. Вголос не хотілося йому дочитати той запис. Там зафіксовано: «Повернемося з моїм добряком додому з Карлових Вар, я куплю йому авто. Це йому підніме настрій, і він забуде про все, що має на душі. Щасливої дороги тобі, мій молодий друже!».

— Вам цього досить? — перепитав Гайхел.

Прокурор постукав тупим олівцем об стіл.

— А прийоми боротьби, описані Онджеєм, які він ховав навіть від найближчих до себе, вам ні про що не говорять?

— Думаю, що Онджей не міг утримати їх в таємниці від свого учня, в якому вбачав щось надзвичайне.

— Але ж чому ці малюнки-ескізи опинилися в кишені Сили? По-моєму, він хотів скористатися ними. Так?

Іван, як учень-першокласник, підняв руку і спокійно, ніби це не його стосувалося, запитав:

— Можна мені?

— Ви маєте право відповідати, а не запитувати, — холодно відрубав державний прокурор.

— Айбо я хотів вам правду сказати так, як воно було.

— Без вас розберемося. Не ви перший, — відповів прокурор і зиркнув на Грдлічку, що присмалював чергову цигарку і ковтнув цілу хмару густого диму.

«Корінець би ’му висох! Та тут і говорити не дають? Буду мовчати, громи би на вас посипалися! Буду мовчати, доки удержу! Най собі урядують!..».

Коли помічник прокурора передрукував запис із щоденника, братранець Неймана закрив папку, став перед столом, як для причастя витягнув голову.

— Я беру його під гарантію! — в голосі Гайхела — дзвінко-басовитому — бринькнула вища нотка, від чого здалося, що то заговорив хтось інший.

— То вам дорого обійдеться, пане Гайхел!.. — люб’язно сказав прокурор і чомусь знову усміхнувся до Грдлічки.

— Хоч і весь маєток, пане державний прокурор! — випалив Гайхел. — В ім’я брата, в ім’я його чесності я згоден на все! В цього хлопа я вірю. Вірю більше, ніж декому… Можете оформляти документ!..

— Ваша воля, пане Гайхел. Ваша воля. Моє державне діло — попередити вас…

— Дякую! Я розумію, ви побоюєтеся за нього.

— Я з свого боку не радив би вам іти на такий риск.

Державний прокурор поволі відкрив важкі масивні двері на величезному чорному сейфі, вийняв звідти гербований бланк, власноручно заповнив порожні графи і мовчки підсунув Гайхелу. Той підписався, забрав зі столу папку із Неймановим щоденником і замість прощальних слів сказав:

— До обіду, пане державний прокурор, на вашому рахунку буде двадцять тисяч крон. — А до Івана напівжартома:

— Ну, що ж, пане Сило, може підемо?

Іван зітхнув, піднявся зі стільця, взяв коло одвірка свою клебаню, і, уздрівши, що ніхто його не перепиняє, рушив важким кроком у коридор.

«Двадцять тисяч за чоловіка. Ба ци не мало ото? Може, він не свої додасть? У Неймановій скрині, майже, й гроші були. Бо й мені віддавав… Ба де ключ найшов Гайхел?».

Братранець Неймана взяв Івана під руку:

— Ви на мене пам’ятаєте?

— Чому би не пам’ятав?.. Гей, дуже, дуже не любиться мені отой судия, корінець би ’му висох!..

— Як, як? «Корінець би ’му висох»?! Ха-ха-ха!

— Та крутить кудись у хмари! Айбо я йому не попущу на другий раз! Що він зо мною хотів зробити?

— Вони б вас так обплутали, же й сам Всевишній не мав би сил розібратися!

— Ото не першинка для панів. Над русином кожний збиткується. Ніколи він не мав ні слова, ні правди!

— «Правда переможе!», — написано на нашому гербі.

— Може, колись і переможе.

— Але, прошу вас, на цьому досить. — Після паузи прорік: — Я вірю вам, молодий чемпіоне!

* * *

Будинок Неймана змізерніло стояв обіч дороги, як покинутий, непотрібний нікому ящик. «Дверці!.. Кілько раз відчиняв їх професор, коли пропускав мене в садок? Тепер свояк має від них ключ. Хто його знає, що за чоловік?».

Ген там лавиця. Ще не так давно сиділи на ній з професором. Іванові здалося, що Нейман ось-ось вийде на пішачок, замахає на нього руками, аби йшов на заняття.

Поплівся з веранди у садок. Ступав, намацуючи доріжку, аби не розбудити тишу, що панувала навкруг. Ноги ледь-ледь тремтіли, як після цілоденної роботи на вокзалі. «Нема й не буде!», «Нема й не буде!», «Нема й не буде!», — вистукувало у скронях.

Трава піднялася майже по коліна. На яблунях достигали червонощокі джонатани. Попід деревами валялися падалиця. «Нянько би їх визбирав та віддав кумові на сливовицю… Червоний кущ ружі, навколо якого завжди метушився професор, зажурився, похилив до землі свої кучеряві, вогнисті голівки. Хто за нею догляне, за червоною ружою? Ой, нема вашого газди, барвисті косиці! Ба ци не станете пустими корчами-чагарниками? Ще й місяць не минув, а вже навколо вас, як на пустирі… А, може, домів забиратися?».

— Пане Сило! — обірвав Гайхел Іванові думки. — Ідіть, ідіте сюди, прошу вас!..