Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 46
Доки Іван ходив по садку, Гайхел підготував закуску, поставив на стіл довгасту пляшку вина. І лише тепер зняв піджак, повісив його просто на спинку стільця. Присівши, затріщав пальцями по руках. Глянув у куток: там павук плів свою хитру сітку. Вчепився Гайхел за свою нитку-думку і сказав:
— Так-от, як вийшло, пане Сило. Не зовсім добре, але постараємося розплутати клубок, не дуже обережно намотаний слідчими… Сам я — адвокат. Почав я свою кар’єру тоді, коли ви народилися. Так-от, у мене вже не раз терпіли фіаско не такі, як наш прокурор! Резюме зі справи я роблю швидко. В тому, очевидно, мій неабиякий авторитет перед слідчими… Так-от в тому, пане Сило, що ви не винні, я вже переконаний. Остаточно і безповоротно. Я брату вірю. І вам — також. Дай, Боже, жеби всі вам так вірили. Я вірю в свою гіпотезу: ви жодного разу навіть у думці не мали нічого підступного проти Неймана. Так? І це в мене найкращий аргумент. Аргумент, побудований на психологічному аналізі як вашого стану, з одного боку, і, зокрема, записок Неймана. До істини ми доберемося. І дуже скоро я в цьому переконаю слідчих. — Гайхел прихилився до стола, зазирнув Іванові в очі. — На деякий час, як вам відомо, ви не маєте права виїзду за межі Праги. Про це я заручився за вас. Так говорить закон. І ми, думаю, не будемо його порушувати. — Родич Неймана усміхнувся, і лише тепер Іван помітив, що очі його дещо схожі з професоровими. Лише не такі сині. — Головне тепер перекусити і подумати, як далі виплутуватися з тої неприємної історії. Ну, беріть келих!..
— Дуже дякую вам, пане Гайхел, айбо я вино не п’ю.
— У вашому віці? — здивувався той. — У вашій молодості? При вашому, нівроку, здоров’ї? — Гайхел випростав груди. — Ви ще, може, скажете, що й молоденькі пражанки не цікавлять вас? Так? То-то я не повірю!.. Так-от, на світі немає людини, яка б не вживала вино. «Ін віні — верітас!» — «У вині — істина!».
— А це вино — пріма! Токайське ассу — цар вин, вино царів! Так-так!.. Його запах любив Онджей. — Гайхел понюхав золотистий напій. — Дивний букет і справжній нектар. — Ах, давайте, вип’ємо! За наше знайомство! За наші чудові успіхи у житті!
— Ні, пане Гайхел, зроду-віку не вживав! І тепер не буду. Пийте на здоров’я самі. Я і їсти не хочу.
Іван сидів зажурений, як вечір. «Ба ци полюблює він такі забавки, як професор любив? Ба чому лише про вино говорить? Хіба не журиться, що братранець помер? Та ще так нагле…».
Підвів голову і — знову той портрет. Молодий Нейман так пильно дивився на нього із стіни, що Івану стало рябіти в очах. І раптом на руку гупнула сльозина. Іван знітився. Витер рукавом щоку, відвернувся від братранця Неймана.
— Ну-ну, не треба так, пане Сило, — злестиво заспокоює Гайхел. — Не розладнуйте свою нервову систему. Вона ще знадобиться вам. Сльози тут нічим не допоможуть. Треба діяти! — він допив вино і налив другий келих. — Рішуче діяти! Спочатку треба вияснити суть аварії. Я й досі не можу прийти до думки, що вона сталася випадково. Онджей завжди обережно вів авто. Ніколи не вживав спиртного і не перевищував швидкість.
— І ви — проти мене? — острах схопив Івана, від чого почав стискати долоні. — Ви думаєте, що то я? Клянуся вам своїм няньком, своїми горами! Я страшно любив Неймана… Забезневинно хочуть мене обчорнити…
— Ще раз прошу вас, пане Сило, не хвилюйтеся. З першого дня я не повірив слідчим, що ви причетні до тої справи. Тут щось інше. Так-так. І ось саме на місце того «щось», треба поставити конкретно — факт. А поки що цей невідомий ікс треба шукати. Шукати ніч-день… вам що залишається? Тренуватися! — Гайхел взяв з кишені і зв’язанку ключів, подзеленькотів ними і відв’язав один. — Так-от, маєте ключ. Кожного ранку можете приходити сюди тренуватися. Павол і Зденек також будуть з вами.
— А Ростислав?
Гайхел одразу запнувся і лише згодом промимрив:
— Він не приходить уже давно. Конкретніше, одразу після катастрофи професора не бачив його… Думаю, що нудьга не буде вам на перешкоді. Павол і Зденек — хлопці бадьорі…
— Я тут не залишуся — виповів Іван і підупало, як з проломиною в голові, поплівся на вулицю. Тупотня прохожих дратувала його. Він хотів побути на самоті, аби подумати, як жити далі, що робити завтра. А ще пекучіше манило додому, у Карпати, до нянька. А найбільше — до Терки.
Герцфертов-цирк
Щоосени в день всіх святих тут, на могилах міського цвинтаря, пражани запалюють тисячі вогнів-свічок. Родичі, близькі і знайомі люди покладають на гроби вінки, букети живих хризантем. І в богобійному мовчанні віддають шану тим, хто спочиває вічним сном. Яким розумним не будеш, а зі смертю не змахлюєш. І жебраки, і вельможі, всі — її раби. Вона всіх однаково приголубить… Мучаться люди на сьому світі, гризуть один одного, а потому перетворюються на попіл, забуваються. Їхні могили заростають пирієм, і лише надгробок-хрест буде нагадувати, що зідсподу лежить голова, що колись думала, мріяла, боролася, робила людям добро. Погребено все: чесність і злість, доброту і підступність, мудрість і дурість, радість і печаль, славу і любов, щастя і горе, дружбу і вражду — все помістилося у яму, засипану буро-червоною глиною… Мертвому — могила, а живому треба думати про живе. Про живе думати? Хіба Нейман мало думав про мене?! Не заїкався ніколи про смерть. А її, прокляту, нічого й кликати. Від народження стоїть — вартує над тобою. І сам не знаєш, де замахне над головою гострою косою… Життя, як сон. Ті рани, що наносить іноді воно, саме й загоїть. А ще життя — як драбина. Одні ідуть угору, другі — вниз. Сам білий світ, як трамвай: одні приходять, другі виходять з нього…
