Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 47
— Ба що хочуть з мене оті поліцай ти та судці? — думав Іван, повертаючись з цвинтаря додому. — Заклятий се світ!.. І відборонятися не знаю як.
— Перепрошую, пане Сило, ви не маєте мені щось сказати? — видрібцем наздоганяв його пристарий Маклер, що, очевидно, також побував на загальноміській панихиді.
— Не встиг подумати, — пробуркотів Іван, заглядаючи в землю.
— Но, перепрошую, лише не гнівайтеся на мене, що запитав вас. Я ще раз кажу: мені ви потрібні. І саме тепер. Потому я можу найти когось другого.
— Можете глядати, коли вам треба, — і ступав швидшим кроком, аби відірватися від валькуватого Маклера.
— Ви, перепрошую, чимось невдоволені? — безустанно гомонів Маклер. — Може, вас, пане Сило, платня не влаштовує? О, кажіть, кажіть!.. Ми можемо внести корективи. Одразу на двісті крон підвищую! Чуєте?
— Мене гроші не бавлять.
— Пане Маклер, — перебив цей діалог Свадеба, — почекайте до завтра, бо сьогодні маємо інші проблеми вирішити. Обміркуємо разом, куди йому йти. На все добре!..
«Ба ци має хоч дещо той Гайхел нейманівського? Може, порадив би щось? Бо зоставатися так далі не можна на чужині. Тут можуть так набабрати із чоловіком, що потому скоцюрбишся десь на мотузі…»
І тут же поспитав у Свадеби:
— Яне, а ви не знаєте пана Гайхела?
— Ну, відомий адвокат. Родич Неймана. Соціаліст-утопіст.
— Він топився?
— І тепер ще пливе на дні своїх нездійсненних мрій.
«Най собі мріє, корінець би ’му висох. Айбо нащо давав мені якийсь папірець підписувати, коли гроші сунув? У Неймана я ніколи такого не робив. Майже, той Гайхел має на думці ще й інше, окрім мене. Не любиться він мені. Не піду туди більше й готово!».
А хтось інший, що ніби стояв поруч з його думками, твердив:
«Викинь з голови дурниці, та й підеш. Тобі треба жити!»
«Гей, сам я вижу, що у сьому світі кожний віддає свою силу і розум за гроші. Інакше тебе розтопчуть, як мурянька, чи треба буде покласти собі хрест на життя».
«На таку крайність ти не підеш. Ти мусиш учитися. І дякувати Всевишньому, що на твою долю випала щаслива зірка, під якою ти народився. Лише тоді ти по-справжньому відчуєш щастя, коли своє мистецтво, свою природну силу будеш показувати не тільки чехам та словакам. Най дивиться білий світ і заздрить, що такий невеликий, убогий край має богатирів, котрі здатні прославити слов’янський рід! Ти маєш гордитися навіть своїм прізвищем. І завжди думай про завтрашній день».
«Я своїми руками хоч де зароблю, аби мати кусень хліба. Капітали збивати не думаю. За гроші розуму не купиш. Бо де говорять гроші, там правди нема. Силу треба мати, а гроші будуть…».
«Не забувай, що ти не просто вантажник на залізниці. Ти — чемпіон республіки і найбільша сила в Чехословаччині, розумієш? І тобі треба присвятитися цій силі».
Товстобровий, тілистий кучерявець надгинав голову до землі, а вона затверділа і, здавалося, кололася надвоє. «Хто би міг пораяти, як винайти оту славу? Тьфу! — кабзував себе Іван. — Яку славу там славу може принести такий неукий чоловік, як я? Мені якби гроші заробити. Куплю собі нивку, коника чорнявого та й буду з Теркою газдувати, доки смерть косу клепле… Господочку, ба що би няньо повів, якби дізнався, що я став підсудником?», — і нараз зробив заграду своїм думкам, аби не мотрошили його по дорозі.
* * *
Лише після третього дзвінка двері в коридорі відчинилися, і східці повели на третій поверх. У широкій веранді, що виходила вікнами на вулицю, поселилися напівтемінь і тиша. Великий різьблений годинник відбамкав шість — і під високим вікном у фотелі-кріслі заворушилася жіноча голова. Жінка встала, почала наближатися, поправляючи на ходу розкуйовджене волосся.
— Ми прочитали об’яву, — почав після привітання Свадеба, — і вирішили конкретніше дізнатися про роботу.
— Герцфертовова, — простягла руку Свадебі. — власниця цирку мого імені.
Ззамолоду пані Герцфертовова, очевидно, була досить принадною, бо приємні риси обличчя ще й тепер зберігають природний рум’янець, колишню вроду. Лукаво і тужливо відсвічують очі. Губи чітко окреслені густочервоною помадою.
— Іван Сила, — відрекомендував друга Свадеба.
— Го, я вже чула, чула про цього хлопчика! — усміхнулася до Івана. — О, перепрошую! Сідайте, прошу, сідайте!.. З Підкарпатської Русі? Так? Кожний закуток Європи я вже знаю, як свій власний будинок, а там, у вас, пане Сило, ще не була. Зрозуміло, це не має великого значення. Поїду ще й туди. Непремінно поїду. — вона грайливо зиркнула Іванові в очі. — Так, пане Сило?
Іван кивнув головою і запитливо подивився на Свадебу, мовляв чи не схибив щось.
— Наш цирк має великий успіх. І, сподіваюсь, ви вже й самі мали нагоду бачити наші виступи, чи не так?
— Так, правда, що так, пані Герцфертовова. То є неперевершено! — відповів Ян, глипнувши на Силу, котрий навіть щонайменшої уяви не мав про той цирк.
Служниця пані Герцфертової принесла кавовий сервіс, розставила на столі три чашки з блюдцями. Наливаючи терпку, пахучу рідину, власниця цирку приповняла бесіду:
— Отже, аби мій цирк здобув ще кращу популярність, я вирішила включити в програму і силові номери. Як мені вже відомо, — вона повернулася півбоком до Івана, — з вами, пане Сило, мав розмову пан Маклер — виконавець-постановник мого цирку. Чудова людина, чи не правда?
— То є правда, пані Герцфертовова. Дуже рідкий чоловік!
— У мене всі люди здібні, люблять працю, — пані Герцфертова пригладила своє непокірне золотисте волосся. На правій руці в цей момент заблищав браслет і великий перстень з чорним камінцем. — Через місяць-два ми збираємося на гастролі по Європі. А потому — за океан. Я була б дуже рада, коли б у мою групу влився й пан Сила.
