Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 61
— Якусь новину маєте для мене? — одразу спитав, бо міркував, що чоловік телеграми або листи розносить по квартирах. Та гелевач почав про інше:
— Вчора я бачив ваш виступ у цирку, — спокійно вів містер. — То магія чи природна сила.
— Майже, природна, містер. То мій хліб. Ви розумієте? — і показував рукою на рота.
— О, о, розумію! Бред, — неохоче розтуляв той гнилозубого рота. — А я до того хліба хочу додати смачний паштет.
— Паштет? То з м’яса?
— Но, но, то є з доларів!..
«Паштет? Долари? Що він хоче, корінець би ’му висох? Ба ци я не так порозумів?».
— Що ви хотіли, пане містер?
— Я маю машину. Легкове авто. Перший випуск. Вищий клас. У ньому сидить моя родина.
— А що від мене хочете? — ніяк не міг зрозуміти.
— Зачекайте, зачекайте, містер Сила. Ви можете витримати моє авто?
— Авто? Для чого? — стоїть перед ним і здужує англійські слова, що вже досі мав у запасі.
— Вищий клас! Прошу! — і показував містер у бік.
Підійшли до машини, що стояла в широкому проїзді. В ній чекали вислозадого містера двоє доньок, двоє зятів, жінка. Вони визирали через вікно, як ворони.
— Ми їдемо на курорт. В дорозі хочемо зустріти тисячі пригод. То цікаво дітям і мені. Я хочу вигнати на вас свою машину.
— Як — вигнати? — здивувався Сила. «Ба що то за фіглі? Чи не хоче він мене розтрощити?».
— Через вас переїде, — пояснює руками вислозадий.
— Та що ви, пане містер! Я такого ще не пробував…
— П’ять тисяч доларів маєте одразу.
«П’ять тисяч? Для сього лабатого дармоїда — то майже дитинські фіглі, а для мене вони можуть повернутися другим кінцем… Айбо гроші треба… І синкові треба прикупити, і Ружені. І ведмедиці тій треба віддавати, аби не задовжитися надовго. Треба, треба, треба… Ба ци удержу?!».
— Виганяйте! — відрубав Іван, наче не збирався лягати під машину, а мав бажання виграти в карти. — Айбо не дуже скоро женіть…
Гнилобокий містер зрадів, метнувся в машину, вийняв звідти килим, прослав на бруківку. Містер сідає за кермо. Іван ліг на м’який покрівець. «Ба ци удержу? А як задавить? Ні, не задавить! Як буде біда, я їх усіх переверну!.. Господи, як ти десь є на білому світі, прости мені всі мої гріхи!».
Загучав мотор. Сила зібрався в пружину. Передні колеса наближаються до нього все швидше, швидше. Чорний страх повзе на його життя. «Удержу, корінець би ’му висох!..». Чорне авто, як гадина, лізе. Торкнулося шиї. Здавило. В очах закаламутилося. Пульс гарчить, як мотор. В цю мить насунулося заднє колесо. Іван спинив дихання. Натужився. «Аби лише розум був при мені…» І раптом загучало: Рружж!.. Щось дзенькнуло. Загула сирена. «Аби лише розум був при мені…Аби видержав — тоді…» Іван розкрив очі. Почув запах диму. Повернув голову. Авто вже стояло збоку. Піднявся поволі. Витер хустиною шию. Обтрусив штани. Містер викотився з авто, зиркнув мимохіть на Івана:
— Чесно заробив! — і, не подавши Силі руку, повернувся до машини, оглянув її, пальцем мазнув вікно. Двоє фотографів ще раз клацнули апаратами і поспішили до свого авто. Гей, знають вони, не поскупиться хазяїн і для них. Завтра помістять фото в газеті з текстовкою: «Купуйте легкові автомобілі, котрі не здатні робити катастрофи!».
— Кілько важить ваше авто, пане містер?
— Півтора тонни, — усміхнувся. — Це найлегше авто такого типу.
Іван не перераховував гроші. Довірився містеру. Сунув їх у кишеню та став позад машини, сказавши:
— Ану, рушайте з ним іще раз, — і взявся обіруч за пузатого багажника. Містер переключив швидкість. Та авто не рушило з місця. Натиснув на педаль газу, на клаксон. Що за біда? Глянув назад. Сила держав у руках машину. Лише задні, ведучі колеса робили швидкі холості оберти. Містер виключив мотор, витягнув голову крізь бокове віконце. Покликав Івана.
— Ще маєте тисячу доларів. Лише нікому не кажіть про цей випадок.
— Мені все одно. Айбо машина не дуже тяжка. То правда…
Містер швидко зник з того місця. За ним погучали й фотографи. Дорога далека. А їх шеф любить пригоди. Що для нього викинути на вітер якісь тисячі, коли мільйонами бавиться?
«Розмітується грішми, як лупиною, корінець би ’му висох!.. Файний номер може вийти. Ще й пані Герцфертовій скажу про нього… Заплатить — буду робити. Не заплатить, то най обійдеться з тим, що має…».
— Дай, Боже, здоров’я, чоловіче! — перестрів Івана мужчина, тримаючи під пахвою газету. Піджак у нього такий полатаний різношерстим ганчір’ям, що здається ось-ось розлетиться на шматочки, і з-під нього визирнуть сухі, як граблі, ребра. І чоловік, і одіж на ньому тримаються на Божому слові.
— Дай, Боже, — відповів Іван і сягнув у кишеню, аби віддати бідолашному на одяг. Той, помітивши, що Сила прийняв його за жебрака-попрошайку, зупинив Іванову руку:
— Я ще не хожу по жебрах, — відповів тихо, ніби боявся, що ото слово вибухне.
Іванові здалося, що тому важко тримати на тонкій шиї власну голову, покриту засмальцьованою крисанею. Рідка, повисмикувана часом борідка, тряслася, наче від холоду. Дрібні очі заховалися десь у глибині кісток і визирали звідти глухо, як світлячки.
— Не хожу, бо ще маю руки, — знову підтвердив свою непричетність до жебрацтва.
— По-наському говорите, чую.
— По-наському. Коли забуваєш свій язик, та ото все єдно, гейби-сь мамку загубив. Так співав Шевченко… І Бог того карає, хто материнський язик забуває. Я вже тут з дев’ядесятого року, айбо і єдно-м слово не забув. Не хочу, аби ня Бог Небесний покарав за такий гріх…
